Міністерство науки і освіти, молоді та спорту України комунальний вищий навчальний заклад «Олександрійський педагогічний коледж...

Міністерство науки і освіти, молоді та спорту України комунальний вищий навчальний заклад «Олександрійський педагогічний коледж...

Міністерство науки і освіти, молоді та спорту України комунальний вищий навчальний заклад «Олександрійський педагогічний коледж...

Міністерство науки і освіти, молоді та спорту України

комунальний вищий навчальний заклад

«Олександрійський педагогічний коледж

імені В.О. Сухомлинського»

Навчально-методична картка заняття №

Назва та номер спеціальності 5.01010201 “Початкова освіта”

5.01020101 „Фізичне виховання”.


Предмет: Психологія.


Тема: Поняття про розвиток та його характеристики.

Нерівномірність психічного розвитку. Фактори та рушійні сили розвитку. Середовище як джерело та умова психічного розвитку дитини.




Вид заняття: лекція


Мета заняття:

дати поняття про «розвиток»; визначити нерівномірність психічного розвитку; розкрити фактори та рушійні сили розвитку; визначити середовище як джерело та умову психічного розвитку дитини; розвивати пам'ять, логічне мислення, спостережливість та уважність; виховувати любов до майбутньої професії, формувати пізнавальний інтерес.


Обладнання:роздатковий матеріал.


Література:


Основна:

  1. Матюхина М.В. Возрастная и педагогическая психология. - М.: 1985.

  2. Гамезо М.В. Возрастная и педагогическая психология. - М.: Просвещение, 1990.

  3. Заброцький М.М. Основи вікової психології. - Тернопіль: Навчальна книга „Богдан", 2004.

  4. Вікова та педагогічна психологія: навч. посіб. / О.В. Скрипченко, Л.В. Волинська, З.В. Огороднійчук та ін. 2-ге вид. – К.: Каравела, 2009. – 400с.

  5. Савчин М.В., Василенко Л.П. Вікова психологія: навч. посіб. – К.: Академвидав, 2009. – 360 с.

  6. Вікова психологія/ за ред. Г.С. Костюка – К.: «Рад.шк.», 1976 – 270 с.


Додаткова:

  1. Бондарчук Е.И., Бондарчук Л.И. Основы психологии и педагогики. - К.: МАУП, 2002.

  2. Бурлачук Л.Ф. Психодиагностика. - СПб: Питер, 2001.

  3. Психологічна енциклопедія/ О.М. Степанов. – К.: «Академівидав», 2006. – 424 с.


Структура заняття


  1. Організаційна частина.


  1. Актуалізація опорних знань студентів.


  1. Повідомлення теми, формулювання мети та основних завдань. Мотивація навчальної діяльності.



  1. План заняття.

  1. Поняття про розвиток та його характеристики.

  2. Фактори та рушійні сили розвитку: вроджені передумови, середовище.


5. Підведенняпідсумків.


  1. Завдання для самостійної роботи студентів.

Середовище як джерело та умова психічного розвитку дитини.



Тема: Поняття про розвиток та його характеристики


План.

  1. Поняття про розвиток та його характеристики*.

  2. Фактори та рушійні сили розвитку: вроджені передумови, середовище*.


1.

Поняття про розвиток та його характеристики


Проблема психічного розвитку дитини є центральною у віковій і педагогічній психології.

Об'єкти можуть змінюватись, але не розвиватись.

Розвиток, перш за все, характеризуєтьсяякісними змінами, появою новоутворень, нових механізмів, процесів, структур.

Розвиток- це складний інволюційно-еволюційний поступальний рух, в ході якого відбуваються прогресивні і регресивні - інтелектуальні, особистісні, поведінкові, діяльнісні зміни в самій людині.

ев Семенович Виготський, Борис Герасимович Ананьєв).


Розвиток – це безперервний процес, що виявляється у кількісних змінах людської істоти, тобто збільшенні одних і зменшенні інших її ознак (фізичних, фізіологічних, психічних тощо).

(Г.С. Костюк)


«Розвиток особистості – це історія її становлення як суб'єкта міжособистісних стосунків, пізнання і праці, носія суспільних відносин. Це історія розвитку функціональних можливостей її нервової системи, психічних процесів і властивостей, фізичних, розумових, моральних та інших якостей, її знань і почуттів, потреб та інтересів, ідеалів та смаків, світобачення і переконань, трудових умінь і навичок, здібностей до навчання, до засвоєння створеного людством і до творення матеріальних і духовних цінностей».

(Г.С. Костюк)

Виділяють такі типи розвитку(за Л.С.Виготським):


Преформованийтип розвитку – це такий тип, коли є чітко визначені, закріплені і зафіксовані стадії та кінцевий результат розвитку. Прикладом такого типу є ембріональнийрозвиток.

Непреформованийтип розвитку не визначений наперед. На нашій планеті він більш поширений: це й розвитокГалактики,Землі,біологічнаеволюція,розвитоксуспільства, а також процеспсихічногорозвиткудитини.


Загальні закономірності розвитку особистості

Процес психічного та особистісного розвитку має певні закономірності, які слід розглядати як тенденції розвит­ку. До закономірностей розвитку належать:

1. Наявність насамперед якісних, а не кількісних змін, виникнення психічних і особистісних новоутворень, нових психічних механізмів, процесів, структур.Найважливі­шими ознаками розвитку є диференціація (розчленування раніше єдиного феномена), поява нових аспектів, елемен­тів у розвитку, зв'язків між сторонами внутрішнього світу суб'єкта.

  1. Розвиток є там, де народжується щось нове і водночас відживає старе.

  2. Кількісні зміни виявляються в фізичному зростанні організму, розмірів його окремих органів, ваги тіла, м'язової сили, швидкості рухів тощо. Але фізичний розвиток полягає і в якісних змінах.

Особливо помітні ці зміни в утробному періоді онтогенезу людини, коли її організм за короткий час проходить ряд метаморфоз і з зародкової клітини перетворюється в людську істоту. Після народження також відбуваються якісні зміни у будові організму, функціонуванні систем, що свідчить про його дозрівання.

  1. Якісні зміни відбуваються у функціонуванні нервової системи.

Спочатку її регулятивні функції здійснюються безумовно-рефлекторними зв’язками, далів роботу включаються умовно-рефлекторні зв'язки, змінюється основа на якій вони утворюються (спочатку на базі безумовних рефлексів, потім – на основі раніше утворених умовних рефлексів, на основі слів людської мови та ін.). Змінюєтьсяз віком співвідношення першої і другої сигнальних систему вищій нервовій діяльності дитини.

  1. У психічному розвитку кількісні зміни виявляються у збільшенні з віком кількості утворюваних навичок, асоціацій, у зростанні кола уявлень, знань про навколишній світ, пасивного і активного словника дитини, об'єму її уваги, сприймання, пам'яті, швидкості реакцій, розв'язання різних задач тощо.


2. Різноспрямованість і взаємопов'язаність напрямів, сфер розвитку(тіло, психіка, особистість, суб'єктність, ду­ховність та ін.).

3. Детермінованість розвитку.Оскільки людина є біосоціальною істотою, її розвиток зумовлений багатьма чин­никами. Залежно від часу та ситуації розвиток кожного ін­дивіда має специфічні особливості.

4. Нерівномірність і гетерохронність(церізниця в часі настання старіння окремих тканин, органів,
систем) У певному віцірізні психічні властивості мають різний рівень розвитку. Водному періоді життя дитини найсуттєвіші зміни відбува­ються у пізнавальній діяльності(молодший школяр), в ін­шому — перебудовуються погляди і формуються переко­нання(рання юність). Але завжди вона є індивідуальністю.

Отже, загальними характеристиками розвитку (за Л.І. Анциферовою) є: незворотність, прогрес/регрес, нерівномірність, збереження попереднього в новому, єдність змінення і збереження.


5. Сенситивність(у певні вікові періоди). Як відомо, у певні періоди виникають найсприятливіші умови для розвитку певних психічних властивостей.Такі вікові періоди називають сенситивними для розвитку тієї чи іншої психіч­ної функції. Наприклад,длярозвиткумовленнясенситив­нимєвіквід1до5років,пам'яті молодшийшкільнийвік,мислення підлітковийперіод,світогляду раннійюнацькийвік.

6. Інтегрованість.Кожна сфера особистості є системою, що виникає в процесі онтогенезу, і елементом складнішої системи — соціального оточення. Відбувається інтеграція різних сфер особистості (інтелектуальної, спонукальної, емоційної, вольової, духовної). Вона простежується і в ме­жах окремої сфери, наприклад, в інтелектуальній сфері ін­тегруються перцептивний і когнітивний рівні пізнання то­що. З віком психіка стає ціліснішою, стабільнішою, що ви­являється у поведінці, вчинках, діях, у інтегрованому ставленні до дійсності.

7. Пластичність розвитку.Вона забезпечує компенса­цію, заміну дії однієї психічної функції іншою (наприклад, зір — слухом у сліпих). Розвиток суб'єктивного світу дітей зумовлює зміни співвідношення реактивності й активності у процесі взаємодії. Зростають довільність, ініціативність, самостійність поведінки, опір прямим зовнішнім впливам, які не відповідають внутрішнім настановам дитини.

8. Включення індивіда в систему діяльності. Для кож­ного віку характерна особлива провідна діяльність, що зу­мовлює основні зміни в психіці дитини та її особистості.

9. Наявність суперечностей між особистістю й оточен­ням, а також внутрішніх суперечностей між окремими складовими особистості й окремими психічними функція­ми. Продуктивна актуалізація вихователем та усвідом­лення цих суперечностей особистістю, наявність волі в їх вирішенні, гуманістичні стосунки в групах, виховання, самовиховання забезпечують прогресивний розвиток осо­бистості. Підсумком розв'язання суперечності є виникнен­ня психічних новоутворень віку, що не відповідають попе­редній соціальній ситуації розвитку, виходять за її межі. Виникає нова суперечність, яка може бути розв'язана зав­дяки побудові нової системи стосунків, включення у нову ситуацію розвитку, що засвідчує перехід дитини до нового психологічного віку.

10. Постійний прогрес особистості. Він є наслідком сприятливих умов та адекватної активності дитини.

11. Саморозвиток особистості. Свідченням його є зміни особистості як результат роботи над собою, самостійних за­нять, вправ.

12. Психічний та особистісний розвиток зумовлений дією механізмів захисту Я, проявів акцентуацій особистос­ті, функціонуванням несвідомого.

Індивідуальний розвиток людини, її становлення як особистості є цілісним процесом, який характеризується наявністю взаємопов'язаних періодів. На початкових ета­пах розвитку закладаються, виникають основи певних психічних явищ, становлення яких відбувається у наступних періодах. За певних умов одні утворення перебудову­ються, стають більш значущими, а інші – перестають роз­виватися. Це вимагає масштабної активності суб'єкта роз­витку (саморозвитку).

Отже, для вікового розвитку людини характерні якісні і кількісні зміни, різноспрямованість, взаємопов'язаність, інтегрованість, нерівномірність, гетерохронність, плас­тичність, суперечливість тощо.


Розвитоклюдини протікає у трьох напрямках:


2.

Фактори та рушійні сили розвитку: вроджені передумови, середовище

Сучасна психологія вбачає причини розвитку в процесі життя людини, в конкретних і суперечливих соціально-психологічних умовах, найрізноманітніших аспектах її взаємодії з навколишнім середовищем (буттям). Рушійними силами процесу розвитку вона проголошує притаманні йому внутрішні суперечності. Розв'язання їх є основою розвитку, який визначається взаємодією різних передумов, обставин, умов, чинників, що свідчить про можливість опосередкованого керування ним.

Становлення дитини як особистості здійснюється на ос­нові її активної взаємодії з соціальним середовищем, у якому вона черпає необхідні для її соціалізації засоби (цін­ності, ідеали, норми, знання, вміння, звички тощо). У про­цесі взаємодії з оточенням створюється індивідуальна си­туація розвитку, яка зумовлює своєрідність кожної осо­бистості і значною мірою визначає шлях її розвитку.


Умови психічного розвитку

І.Зовнішні умови – це природа і суспільство, необхідні для існування індивіда, його життєдіяльності, навчання і праці, для реалізації можливостей розвитку.

Вони завжди впливають на пси­хічний розвиток через внутрішні умови, які є в самому ін­дивіді. Від природи індивіда, його потреб та інших суб'єк­тивних умов залежить, що саме із зовнішнього, об'єктив­ного

ІІ.Внутрішні умови.

Зовнішні і внутрішні умови розвитку дитини супереч­ливі. Вони не тільки взаємопов'язані, а й переходять одні в інші. Так, зовнішнє, об'єктивне, засвоюючись індивідом, стає внутрішнім. Зовнішнє не прямо стає внутрішнім, а зазнає певних змін, перетворень. Складним є і процес об'єктивації внутрішнього (переходу внутрішнього в зов­нішнє), яке визначає нові ставлення особистості до зовніш­нього світу. Відбувається інтеріоризація практичних, розу­мових, мовленнєвих дій та моделей поведінки, формується здатність оперувати об'єктами в образах, думках, перетво­рювати їх мислено і водночас зовні виявляти ставлення до них, екстеріоризувати їх.

Співвідношення внутрішнього і зовнішнього змінюється у процесі розвитку індивіда, набуває своїх специфічних особ­ливостей на різних його етапах. Так, внутрішні умови не­впинно збагачуються через діяльність дитини. Завдяки поя­ві нових цілей, потреб, інтересів уможливлюється її нове, змістовніше ставлення до зовнішнього світу. Те, до чого ди­тина була байдужою, стає для неї значущим і привабливим.


Важливими умовами психічного розвитку є спадко­вість і соціальне оточення.Врахування цього сприяє ефек­тивному використанню природних задатків і передумов розвитку дитини. Через неадекватність розуміння співвідношення біологічного та соціального безуспішними є практичні спроби розв'язувати складні суперечності між ними, які часом виникають у житті людини (наприклад, за статевої патології, алкоголізму, наркоманії).

За спостереженнями психологів, немало фактів свідчать, про неабияке значення для нормального психічного розвитку людини суспільства і його структурних та функ­ціональних компонентів. Однак це не дає жодних підстав для негативних висновків щодо ролі в цьому процесі при­родної основи людини, в тому числі спадковості, умов пре­натального (до народження), натального (народження) і Раннього постнатального (після народження) розвитку, її біологічної (особливо мозкової) організації.


Аналізуючи дані вікової фізіології, генетики, інших наук, психологи переглянули деякі уявлення про співвід­ношення біологічного та соціального в розвитку людини, передусім їхнє переконання про конфронтацію біологіч­ного та соціального в людині поступилось місцем усвідом­ленню необхідності з'ясування діалектики взаємодії біо­логічного та соціального, соціально-духовної зумовленос­ті біології людини. Все більше прихильників знаходить твердження, що для розвитку особистості характерна не­віддільна єдність природного, соціального, психологічно­го та духовного.


Отже, в розвитку людини генетичне не протиставля­ється соціальному. Онтогенез людського організму визна­чається біологічною спадковістю. Із зародка виростає люд­ський організм із притаманними йому можливостями роз­витку. Він формується за рахунок речовин, засвоюваних із середовища за заданою в його генотипі програмою.

Генотип сукупність усіх генів організму, успадкованих ним від батьків.

Генотип містить згорнуту інформацію про історичне минуле людини. В ньому закріплена тілесна її організація, універсальність руки, здатність до прямої ходи і засвоєння мови. Це так звана консервативна спадковість. Генотип також несе інформацію про програму індивідуального розвитку, яка адаптується до специфічних соціальних умов життя. Підраховано, що можливих варіантів людського генотипу у мільярди разів більше від кількості людей, що вже жили і живуть тепер.

Генотип визначає анатомо-фізіологічну структуру, мор­фологічні ознаки організму, що відрізняють людину від тварин, будову нервової системи, стать, стадії і темпи дозрі­вання, ряд індивідуальних (нейробіологічних і функціо­нальних) особливостей, зокрема групукрові,особливостіобмінуречовин,динамічнівластивостінервовихпроцесів,деякіанатомічнітафізичніаномалії,безумовно-рефлек­торніструктури. Нервова система таїть у собі спадково зу­мовлені величезні потенції для виникнення нових потреб, форм поведінки, нервових процесів. Вони є природною ос­новою активності людини, її здатності розвиватися, навча­тися і виховуватися.


Однією з природних передумов розвитку є задатки лю­дини.

Задатки— це ще не готові психічні властивості, а лише природні потенції їх виникнення і розвитку. Вони реалізуються в житті людини за допомогою створених сус­пільством засобів.

За відсутності необхідних умов задатки можуть не розвиватися.

Генотипзумовлює ознаки і властивості організму через хромосомний апарат і гени.У розгортанні його програми існують певні перешкоди, зокрема такі зовнішні чинники, як радіація, екологія, харчування, пологові травми.Тому не всі властивості організму зумовлюються спадковістю. Наприклад, на основі однакового типу нервової системи часто формуються різні характерологічні риси людей і, навпаки, на основі різних типів нервової системи розвива­ються схожі за характером особистості. Це залежить від індивідуальної ситуації розвитку.


Головною ланкою, яка опосередковує можливі впливи генотипу на становлення психічних особливостей людини, є центральна нервова система. Генетичні фактори, ініціюючи процеси дозрівання окремих утворень головного моз­ку, забезпечують внутрішні умови для виникнення психіч­них новоутворень.Центральна нервова система виконує і зворотну функцію — опосередковує вплив середовища на реалізацію генетичної програми розвитку.

Незалежно від рівня актуальної сенситивності (чутли­вості) основою засвоєння, наприклад, рухів, мови є акти­вація певної частини генів. Однак головна особливість та­ких сенситивних періодів — це зумовленість розвитку ото­ченням. Тому однією з найважливіших їх характеристик є специфічність досвіду індивіда. Ці періоди є своєрідними фільтрами, які «пропускають» одні впливи оточення і бло­кують інші. Вони можуть бути вузькими, їх пропускна здатність інколи обмежена передачею одного стимулу з оточення (наприклад, вчасно дати дитині в руки музичний інструмент, пензель і фарби).

Генотип ініціює стадії розвитку, зумовлює періодич­ність виникнення чутливості до певних зовнішніх впливів.Однак неможливоз певністю стверджувати, наскільки конкретний тип поведінки залежить від генетичних чинни­ків, а наскільки від чинників оточення, оскільки індивіду­альні відмінності певної характеристики, в тому числі й психологічної, можуть бути спричинені оточенням, геноти­пом або одночасно ними обома. Ці відмінностіможуть бути значними. Так,заданимидосліджень,співвідношенняміжмаксимальнимиімінімальнимизначеннямичасуреакціїможевідрізнятисяудвічі,показникипам'ятізатестом майжевтричі,адеякіпоказникитемпераменту більше,ніжу30разів.Тому дані про середнє значення конкретної величини дають мало інформації, оскільки індивідуальні відмінності завжди більші за групові.

У процесі психічного розвитку дитини співвідношен­ня впливу генотипу і середовища змінюється.Наприк­лад, вивчення впливу генотипу і середовища на форму­вання у близнюківтакої психічної характеристики, як загальний рівень реактивності, дало змогу дослідникам зробити висновок, що удітей4-хроків46%варіативностейцієїхарактеристикипов'язанізвпливомгенотипу,а54% ізвпливомоточення;удітей7роківвпливгеноти­пустановив67%,однактільки12%варіантівбулитаки­ми,щоів4роки,тобто55%припалоначасткувпливівгенотипу,яків4рокивиявленінебули.

За результатами досліджень, індивідуальні відмінності різних інтелектуальних функцій у середньому більш ніж наполовину визна­чаються генотипом, з віком вплив генотипу на їх варіа­тивність зростає.


На ранніхетапах онтогенезу людини передусім форму­ються загальновидові(універсальні) форми поведінки, розвиток яких забезпечується переважно стійкою части­ною гена. Індивідуально-специфічні особливості поведін­ки розвиваються пізніше в процесі активної взаємодії лю­дини з оточенням.Воно може бути сприятливим для роз­витку людини з одним генотипом і менш сприятливим для людей з іншим генотипом. Наприклад,удворічнихдітейїхніемоційніособливостівизначають,чибудеінтелекту­альнийрозвитокпов'язанийзособливостямиїхоточення.Занизькоїемоційностідитинитакіособливості,якміравключенняматерівспілкуваннятаігризнею,різноманіт­ністьчиоднотипністьіграшок,видвикористовуванихпо­карань,непов'язанізрівнемрозвиткуінтелекту.Удітейзвисокоюемоційністютакийзв'язокє.


Дитина може одержувати від батьків не тільки генетич­но зумовлені передумови певних здібностей, а й відповідні для їх інтенсивного розвитку обставини. Свідченням цього є професійні, творчі династії,наприкладмузикантів,ху­дожників,ремісників,спортсменів,науковців,політиків.


Співвідношення між генотипом та оточенням може бу­ти різне. Якщо дитина, успадкувавши певні гени, живе у відповідних умовах для розвитку здібностей та нахилів, то така відповідність між генотипом та оточенням є пасив­ною.Це виявляється у тих випадках, коли дорослі зверта­ють увагу на розвиток дитини і допомагають їй у цьому.Бу­вають ситуації, за яких дитина сама активно шукає умови для розвитку своїх задатків(без відома батьків записується у музичну чи спортивну школу). Загалом, значні індивіду­альні відмінності в розвитку інтелекту зумовлені співвідно­шенням генотипу, оточення та активності дитини.


Оточення дитини — це не стільки предмети та явища природи, а передусім люди, їхні взаємини, створені ними речі, знаряддя діяльності, мова, духовні цінності. Але не все те, що оточує, є оточенням (ситуацією) її розвитку. На дитину впливають тільки ті аспекти зовнішніх умов, з якими вона вступає в активний зв'язок, в яких вона діє. З часом оточення дитини не тільки розширюється територі­ально, а й збагачується змістово. У процесі розвитку вона стає вибірково сприйнятливою до конкретних чинників оточення, опановує нові види та форми діяльності.

Соціальне оточення по-різному впливає на розвиток дитини. Цей вплив залежить від рівня його культури, вза­ємин людей, освіти батьків, їх уболівання за становлення особистості дитини. У зв'язку з цим в одній сім'ї часто ви­ростають різні діти, хоч спадковість є близькою.


Суперечності розвитку

Процес розвитку особистості пов'язаний з проявами і дією різноманітних суперечностей. Спочатку ці супереч­ності є зовнішніми(між організмом і середовищем), а згодом і внутрішніми(між різними сторонами психіки чи особистості).

У всіх вікових періодах спостерігаються розходження між новими потребами, цілями, прагненнями особистості й досягнутим нею рівнем оволодіння засобами, необхідними для задоволення цих потреб. Мотиваційний аспект розвитку особистості завжди випереджає операційний і змістовий.

Наприклад, дошкільнята прагнуть брати участь у навколишньому житті, але їхні можливості обме­жені. Це прагнення спонукає до активності, а отже, до роз­витку.

У навчальній діяльності школярів постійно виникають розходження між новими пізнавальними цілями, завдан­нями та набутими способами дій, між новими ситуаціями та попереднім досвідом, між узагальненнями, які вже склалися, і новими фактами. Ці суперечності розв'язують­ся шляхом вироблення нових способів дій, операцій.


Існують діалектичні суперечності між духовним і ті­лесним, духовним і матеріальним, моральним і амораль­ним, відповідальним і безвідповідальним. Такими є супе­речності між досягнутим рівнем розвитку індивіда та спо­собом його життя.Як відомо, часто спосіб життя перестає задовольняти людину і відстає від її можливостей.Тоді ви­никає прагнення розширити взаємини, змінити умови, по­саду, місце праці. Перспективні життєві цілі, плани, які з'являються в особистості, породжують розходження між очікуваним майбутнім і її теперішнім. Усе це стимулює розвиток.

Діалектичним є перехід від перцептивного до мислительного пізнання дитиною предметів і явищ об'єктивної дійсності, від нижчих до вищих ступенів розвитку мислен­ня і мовлення, від здатності людини аналітично виокрем­лювати різні ознаки об'єктів до синтетичного їх відобра­ження.В учніввиникають суперечності між наочним об­разом і думкою, образом і словом, між узагальненнями, поняттями, які вже склалися, та новими фактами і науко­вими поняттями. Ці суперечності розв'язуються у процесі пізнання, експериментів, засвоєння нових дій, операцій.


Внутрішні суперечностіпроявляються у становленні потреб, мотивів діяльності, рис особистості, у розвитку емоцій.Яквідомо,однієюзхарактеристикемоційєполяр­ність(задоволення незадоволення,радість сум,упев­неність сумнів).Єдністьівирішенняцихсуперечностейєважливоюумовоюемоційногорозвиткуособистості.


Діалектика властива розвитку вольової регуляції пове­дінки особистості, становленню її самостійності, моральної волі. Вже у малят, наприклад, прагнення до самостій­ності поєднуєються зі зважанням на вимоги дорослого.

На кожному етапі онтогенезу внутрішні суперечності набувають особливого характеру, змісту, форми виявлен­ня та способів розв'язання. Вони розвиваються з розши­ренням життєвих відносин дитини з оточенням, духовни­ми цінностями.


Отже, внутрішні суперечності, що виникають у житті дитини, спонукають її до активної діяльності, спрямованої на їх розв'язання. Це стимулює її розвиток.Одночасно ви­никають нові суперечності. Інтеріоризуючись, вони ста­ють рушієм розвитку особистості.


Детермінанти (чинники) психічного розвитку

Усі детермінанти психічного розвитку поділяють на об'єктивні і суб'єктивні.

І. Об'єктивні детермінанти психічного розвитку.

Дооб'єктивних чинників належать макросоціальні і мікро-соціальні умови та психосоматичні чинники.

  1. Макросоціальними умовами є рівень економічного та культурного розвитку суспільства, існуюча система освіти, рівень со­ціальної турботи про дитину, національні традиції виховання тощо.

  2. Мікросоціальні умови — це малі групи (сім'я, дитячий садок, клас), характер спілкування в них, взаємодія, цінності, які вони культивують.

  3. До психосома­тичних чинників належать генотип, особливості прена­тального, натального і постнатального розвитку дитини, стан її здоров'я.

ІІ. Суб'єктивні детермінанти психічного розвитку.

Значною мірою суб'єктивні чинники залежать від об'єктивних і зумовлюють внутрішню логіку розвитку та саморозвитку.

До них належать:

  1. Активність дитини (пове­дінка, діяльність, спілкування, пізнання, самопізнання, трансцендентація).

  2. Особливості спонукальної (мотивацій­ної) сфери, свідомості та самосвідомості.

Розвиток особистості неможливий без її активності, то­му основними його факторами є діяльність і поведінка(вчинки), спілкування, в тому числі внутрішні діалоги, а також пізнання і самопізнання, трансцендентування(ви­хід за межі свідомості, пізнання і насамперед за межі Я до вічного, божественного, космічного). Будь-яка поведінка та діяльність дитини супроводжується нагромадженням енергії в різних кількостях для психічного розвитку. Наприклад,післяздійсненнявчинокзакарбовуєтьсяв«текс­ті»особистості,якаформуєтьсяздосвідуцихвчинків.


Якщо виконання предметних дій зумовлює фіксацію у свідомості перцептивних або моторних установок, то здійс­нення вчинків забезпечує фіксацію соціальних (особистісних) настанов, мотивів, особистісних смислів.Вплив учинку, особливо значущого, на становлення особистості незаперечний. Учинкине тільки творять особистість, вони модифікують, змінюють її, піднімають над діяльністю, са­мосвідомістю та свідомістю, розширюють ступені її свободи.


Вплив учинку на особистість зумовлюється такими йо­го характеристиками як моральність, відповідальність, ці­лісність, самостійність. На думку російського вченого Ми­хайла Бахтіна(1895—1975), вчинок є цілісною подією. Він є цілісним, оскільки усуває протилежність і супереч­ність онтології (буття) й феноменології (сприйняття та пе­реживання реальності буття і його сенсу). В ньому зніма­ється роздвоєність Я на добре і погане, моральне й амо­ральне, нижче і вище, духовне і бездуховне. Вчинком є не тільки дія, позиція, але й думка, переживання особистос­ті, її оцінки та вибори.

Вчинок включаєв себе смисловий та індивідуальний ас­пекти. Смисловий аспект є позачасовим, індивідуальний — конкретно-історичним, таким, що розгортається в просторі й часі, в яких діє індивід. Абсолютизація індивідуального аспекту вихолощує смисл учинку, він постає як беззміс­товна, технологічна дія. Зосередження уваги тільки на смисловому аспекті вчинку ігноруватиме конкретну осо­бистість, її активність, буттєвість, відповідальність, вихід у подію.

Під час трансформації вчинку в характер особистості діють закони прямої (безпосередній вплив учинку на осо­бистість) та зворотної (вплив особистості на здійснення майбутніх вчинків) перспективи. Вчинок не тільки фор­мує особистість, він модифікує свідомість, піднімаючи її з буттєвого на рефлексивний рівень завдяки усвідомленню себе, власних можливостей, у тому числі запасів фізичної, моральної та духовної енергії.

Змінюють особистість, її Я (самість) заглиблення в се­бе, ведення складних внутрішніх діалогів із власною совіс­тю, з Вищим Я (самотрансцендентація). Справжнє наро­дження особистості відбувається тоді, коли потенційно людина поєднується не тільки з іншою людиною, а і з Бо­гом. Енергія такого єднання зі знаком, символом, міфом, зусилля над собою творять особистість.


Особистість розвивається у процесі пізнання зовніш­нього світу і самопізнання.Пізнаючи світ, дитина долає шлях від незнання до знання, від пізнання зовнішнього до пізнання внутрішнього, суттєвого, від образного до поня­тійного. Це породжує нові її можливості, пізнавальні по­треби. У процесі пізнання реалізуються природні задатки, що зумовлює розвиток здібностей. Крім того, пізнання здійснюється в єдності інтелектуальних, емоційних і во­льових процесів, що стимулює розвиток інтелектуальних можливостей, емоційно-мотиваційних і вольових власти­востей особистості.

Отже, система детермінант психічного розвитку люди­ни охоплює об'єктивні чинники (макросоціальні і мікросоціальні умови, психосоматичні чинники), а також суб'єк­тивні чинники (активність індивіда, особливості самосві­домості, спонукальної сфери тощо).


9