ЛЬВІВСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ФІЗИЧНОЇ КУЛЬТУРИ Кафедра теорії спорту

ЛЬВІВСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ФІЗИЧНОЇ КУЛЬТУРИ Кафедра теорії спорту

ЛЬВІВСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ФІЗИЧНОЇ КУЛЬТУРИ Кафедра теорії спорту


ЛЬВІВСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ФІЗИЧНОЇ КУЛЬТУРИ


Кафедра теорії спорту









Линець М.М.

Бріскін Ю.А.






ФОРМУВАННЯ ТА РОЗВИТОК ПРОФЕСІЙНОГО СПОРТУ


Лекція

з дисципліни „Професйний спорт”


















“ЗАТВЕРДЖЕНО”

на засіданні кафедри теорії спорту

„29” серпня 2007 р. протокол № 1

Зав. каф _____________ Ю.Бріскін.


3. ФОРМУВАННЯ ТА РОЗВИТОК ПРОФЕСІЙНОГО СПОРТУ.



Формування та розвиток професійного спорту у Північній Америці


У новітній час найбільш інтенсивно професійний спорт розвивався у США. Починаючи з середини ХІХ ст. активно розвивалися такі його види як бейсбол, американський футбол, гольф тощо. Однак задовго до цього в деяких видах спорту розігрувалися грошові призи (кінні перегони, кулачні двобої, біг, веслування, боротьба).

Кінні перегони завжди носили комерційний характер. Перші кінні перегони були організовані губернатором штату Нью-Йорк Р. Ніколасом у 1668р., а перший кінний іподром у США було збудовано в м. Лексінгтоні у 1778 р.

Проте найбільш широкого розвитку набули командні ігрові види професійного спорту. Першим серед них був бейсбол.


Бейсбол


Бейсбол (англ. Baseball; base - база, основа і ball - м’яч) – спортивна гра з м’ячем і биткою. В ній дві команди-суперниці почергово виконують зумовлені правилами атакуючі і захисні дії. Сутність гри – суперництво двох команд за так звані ”бази” – майданчики, що знаходяться в кутах внутрішнього поля (”інфілд”) – квадрата зі сторонами по 90 футів (27,45 м х 27,45 м). За межами внутрішнього поля знаходиться зовнішнє поле (”аутфілд”). У кожній команді по дев’ять гравців. Одна команда, що захищається, подає м’яч ( маса м’яча 150 г, окружність 23 см.), а інша - приймає його. У команді, що захищається, на майданчику діє весь склад, а від атакуючої – у грі бере участь тільки один бейсболіст, що відбиває. Він з биткою в руках знаходиться в ”будинку” (”домашній” базі). Дев’ять гравців команди, що захищається, розташовуються в такий спосіб: той, що подає (пітчер), знаходиться в центрі внутрішнього поля; той, що приймає (кетчер) – у ” будинку”; троє – гравці 1-ї, 2-ї і 3-ї баз – у відповідних базах; вільний гравець (”шорт-стоп”) – між 2-ю і 3-ю базами; інші три гравці – у зовнішньому полі (правий, центральний і лівий гравці зовнішнього поля відповідно). Гра розпочинається з того, що пітчер команди, що захищається, подає м’яч відбиваючому гравцеві команди суперників, що атакує. Якщо цей гравець за допомогою битки зумів послати м’яч назад у поле, то, кинувши битку на землю, він біжить від ”будинку” до 1-ї бази, прагнучи швидше зайняти її (а якщо удасться то послідовно 2-у і 3-ю бази). Кетчер – приймаючий гравець команди, що захищається, намагається піймавши м’яча, якомога швидше послати його своїм партнерам, щоб ті змогли влучити м’ячем у гравця команди, що атакує, і тим самим перешкодити йому зайняти чергову базу і вивести його з гри. Якщо гравець атакуючої команди, що відбив м’яч, устиг після цього послідовно оббігти 1-, 2-, 3-ю бази і повернутися в „будинок”, то команда, що атакує, одержує очко. Черговий гравець цієї команди, озброївшись биткою, стає наступним відбиваючим. Кожна з команд по черзі виступає в нападі й у захисті. Перемагає команда, що набрала протягом двобою максимальну кількість очок. Час двобою не обмежено. Гра зазвичай продовжується дев’ять іннінгів (у ході кожного з них команди грають у нападі і захисті по одному разу).

Численні історики вважають, що бейсбол походить від англійської гилки. На початку ХІХ ст. він став досить популярним у США, де його називали ”таунбол”, ”бейс” або ”бейсбол”. Перший бейсбольний клуб ”Нікер-бокерс” було засновано 23 вересня 1845 р. Олександром Картрайтом, який у подальшому багато зробив для популяризації цієї гри. Він розробив правила гри, які невдовзі були визнані й іншими бейсбольними клубами Нью-Йорка .

Перша офіційна гра в бейсбол відбулася 19 червня 1846 р. у Хобокені (штат Нью-Джерсі) між командами ”Нікер-бокерс” (клуб О.Картрайта) і ”Нью-Йорк Найн”. Цей день американці вважають офіційним днем народження бейсболу.

Спочатку бейсбол був популярним тільки у Нью-Йорку та Нью-Джерсі. На кінець 1850 р. у Нью-Йорку та навколо нього було вже понад 100 бейсбольних клубів. Повідомлення про ігри публікувалися у пресі. Наприкінці 50-х років ХІХ ст. бейсбольні команди було створено в інших містах штату Нью-Йорк.

У 1858 р. було сформовано першу організаційну структуру в цьому виді спорту – Національну асоціацію гравців у бейсбол. Вже в перший рік її існування стали періодично брати плату з глядачів бейсбольних змагань на поточні витрати. Розширення Національної асоціації гравців у бейсбол супроводжувалося зростанням видатків на переїзди команд з міста до міста. Це змусило організаторів огороджувати бейсбольні поля і все частіше брати з глядачів плату. Вперше систематично це стали робити у Брукліні (з 1862 р.).

Гравці Національної асоціації вважалися аматорами, проте багатьом з них таємно виплачувалися гроші: одним просто платили за гру, а інших фірми-спонсори фіктивно зараховували на роботу і виплачували заробітну плату. Відкрито визнати себе професіоналом вважалося нерозважливим, тому спортсмени і підприємці йшли на всілякі хитрощі. Прикладом подібного лицемірства може послужити зарахування у 1867 р. 16-річного бейсболіста А.Сполдінга на роботу в бакалійну крамницю на посаду клерка з заробітною платою 40 доларів на тиждень, що на той час майже в 10 разів перевищувало середню зарплату службовця. Президент клубу “Нью-Йорк Мьючуелс” у 1860-1871рр. платив всім гравцям своєї команди, які за платіжними відомостями вважалися „прибиральниками вулиць”.

Першим, хто припинив це лицемірство, був клуб з м. Цинциннаті, менеджери якого в 1869 р. заявили, що команда „Red Stokings” є дійсно професіональною [ Гуськов С., 1990]. Президент клубу найняв братів Гаррі і Джорджа Райт, щоб вони зробили команду клубу однією з кращих у країні. Брати Райт запросили до команди кращих гравців з Нью-Йорка, Бостона, Вашингтона, Чикаго та інших міст США. Річний фонд заробітної плати у клубі становив 9300 доларів, що на той час було досить великою сумою.

В тому ж 1869 р. команда „Red Stokings” із Цинциннаті з тріумфом провела свої виступи в різних містах США: виграла у 56 зустрічах, одну гру звела до нічиєї і не потерпіла жодної поразки.

Отже бейсбол став першим у світі командним ігровим видом спорту, що у 1869 р. набув статусу професійного.

У 1871 р. гравці 10 команд об’єдналися у Національну асоціацію професійних гравців у бейсбол. Спортсмени команд брали активну участь у формуванні бейсбольного бізнесу. У складі команд і навколо них з’явилися підприємці, які відчули що на бейсболі можна добре заробити [Гуськов С., 1990].

В 1876 р. з ініціативи чикагського бізнесмена У.Галберта була сформована Національна професійна ліга. Її організатори вирішили низку питань, що лягли в основу розвитку бейсбольного бізнесу:

Власники команд, котрі на той час називалися менеджерами, отримали виключне право контролю своєї території, складали календарі змагань, визначали правила найму гравців. Жодній команді не дозволялося наймати бейсболіста, який з тих, чи інших причин був звільнений з іншої команди. Так з’явився „чорний список”, який діє і донині у професійному спорті.

Національна ліга стала організацією професійних клубів, а не гравців. Бейсболом почали керувати бізнесмени, а гравці стали фактично найманими працівниками, котрі отримували заробітну плату. Заробітки складали в середньому 1750 доларів на рік, що було в три рази більше ніж у заводських робітників. ”Зірки” бейсболу отримували до 10 000 доларів за сезон.

На той час ще не було регульованого переходу гравців з однієї команди до іншої. Менеджери старалися перехопити кращих гравців, що призводило до швидкого зростання їхньої заробітної плати. Але прибутки команд були ще незначними і довго так не могло тривати. З 1880 р. була введена система укладання контрактів з гравцями. Це припинило переходи гравців з команди до команди через вищу зарплату. Так з’явилося одно із перших і безумовних правил професійного спорту – укладання контракту між клубом та гравцем.

Ліга розробила досить суворі правила щодо створення, розташування і прийому нових команд. Заборонялося їх розташування в містах з населенням до 75 тис. жителів. Як правило, заборонялося розташування двох команд однієї ліги в одному місті. Обумовлювалося, що створення нової команди з того ж виду спорту на тій же території вимагало грошової компенсації за територіальну поступку.

Невдовзі у Національної ліги з’явився конкурент – Американська асоціація, яку було створено в 1882 р. Загалом протягом 80-х років ХІХ ст. кількість бейсболістів зросла з 5 до 15 тис чоловік, а кількість ліг – до 17.

У 1883 р. керівники трьох провідних професійних бейсбольних ліг країни (Американської, Національної та Північно-Західної) підписали угоду, що стала початком обмеження прав бейсболістів та визначила відношення між лігами, в лігах – між лігою і командами, а в командах (клубах) – між їхніми власниками та бейсболістами. Обмеження прав бейсболістів призвело до організації в їхньому середовищі власної профспілки, котра стала захищати права спортсменів-професіоналів.Першою такою організацією стало Братство професійних бейсболістів (1885 р.). Воно виступило проти ”чорного списка” та фіксованого для команд ліміту зарплати. Але реальної сили ці профспілки, що нині називаються Асоціації спортсменів професійних ліг, набули лише у другій половині ХХ ст.

У 1901 р. Б.Джонсон, колишній президент Західної ліги, організував Американську лігу професійних бейсбольних клубів. Після трьох років жорсткої конкурентної боротьби власники команд і керівники ліг (Американської та Національної) дійшли згоди, згідно з якою офіційно визнавалася наявність у США двох провідних бейсбольних професійних ліг. У кожній лізі було по вісім команд. Для координації роботи ліг було створено національну комісію з трьох осіб. До неї входили президенти названих ліг і ще одна особо, яка обиралася за погодженням між ними.

Особливо знаменним для американського бейсболу став 1903 рік. Переможці провідних ліг (Американської та Національної) – команди Бостона і Пітсбурга домовилися щодо організації та проведення 9 ігор, і назвали ці зустрічі чемпіонатом світу – (”Світова серія”). Положення про ”Світову серію” було затверджено у 1905 р. і відтоді такі зустрічі проводяться щорічно.

У 1936 р. у Куперстауні розпочалося будівництво Національного бейсбольного залу слави, який відкрили у 1939 р. на честь 100-ліття цієї гри. Перший відбір кандидатів до Національного бейсбольного залу слави проводився упродовж трьох років (1936-1939 рр.). Асоціація журналістів, які писали про бейсбол (226 осіб), та Спеціальний комітет ветеранів бейсболу (78 осіб) відібрали 26 осіб для Залу слави (тих, хто набрав 75% і більше голосів). У подальшому система відбору досить часто змінювалася. У 1945 р. було введено правило, котре діє і до нині – до Залу слави може бути обраним гравець, який виступав у основних лігах не менше десяти років і за п’ять років до моменту висування його кандидатури на обрання мав не менше ніж 20-річний загальний ігровий стаж.

В 1947 р. бейсбол став ареною боротьби проти расової дискримінації. Клуб ”Бруклін Доджерс” уклав контракт з темношкірим гравцем Джекі Робінсоном, який уже у 1943 р. став першим темношкірим спортсменом, що завоював титул ”Найцінніший гравець ліги”. Це був перший у ХХ ст. випадок залучення темношкірого гравця до клубу провідних бейсбольних ліг США. Нині в командах Національної та Американської ліг виступає близько 50% темношкірих гравців.

В 1961-1962 рр. відбулося розширення провідних ліг з метою зменшення конкурентної загрози з боку Континентальної ліги. Кожна з ліг (Національна та Американська) збільшилася на дві команди ( з 8 до 10), а кількість ігор зросла з 154 до 162 за сезон у кожній лізі.

У 1968 р. власники бейсбольних клубів провідних ліг (Національної та Американської) ухвалили рішення щодо збільшення кількості команд (з 10 до 12) у кожній з них. При цьому загальна кількість ігор за сезон залишилась такою ж як була – 162.

Тоді ж було передбачено розмір вступного внеску який мав сплатити власник новоствореної команди – 10 млн доларів у Національній лізі і 5,6 млн доларів у Американській лізі. Отримані від розширення ліг кошти розподілялись порівно між клубами відповідних ліг.

Зростання популярності бейсболу спонукало до подальшого розширення ліг. Нині Головна бейсбольна ліга, що об’єднує Національну і Американську лігу, складається із 30 команд. Про популярність бейсболу в Америці, зокрема свідчить той факт, що кіностудії Голлівуда й інші студії США зняли про нього чимало фільмів. Так, у 1952 р. на екрани вийшов фільм „Команда що перемагає” у якому головну роль одного з кращих пітчерів 1910-1920 рр. Гровера Александера зіграв голлівудський кіноактор Рональд Рейган, якого у подальшому було обрано спочатку губернатором штату Каліфорнія, а потім і Президентом США.

З 50-х років ХХ ст. все більшої уваги у структурі прибутків провідних бейсбольних ліг набувають надходження від телекомпаній за право трансляцій матчів: на початку 50-х років – 2,3 млн доларів на рік, у 1960 – 12 млн, у 1967 – 25 млн, у 1980 р. – близько 100 млн, а у 1990р. – понад 100 млн. Це сприяло значному зростанню прибутків бейсболістів. На початку 1990-х років 109 бейсболістів мали зарплату понад 1 млн доларів на рік, 47 гравців – понад 3 млн , 19 гравців – понад 4 млн доларів, 2 гравці – понад 5 млн, а Б.Бонніла – понад 6 млн. Мінімальна зарплата була понад 100 тис. доларів на рік. У 2004 р. чотири бейсболісти отримали прибутки понад 20 млн доларів за рік, а кращий серед них Алекс Родрігес – 26,2 млн.

Успіхи професійного бейсболу сприяли створенню і розвитку інших професійних видів спорту. Наприкінці ХІХ ст. з’являються професійні команди у футболі (мається на увазі американський футбол, європейський футбол в Америці називають соккер), гольфі і боулінгу, а на початку ХХ ст. - і у хокеї, баскетболі та тенісі (табл. 3.1)


Таблиця 3.1

Розвиток професійного спорту в США

(.Гуськов С., 1992, доповнено)


Види спорту

Періоди

виникнення

формування

бізнес

Бейсбол

1830-1845рр.

14 років

1845-1869 рр.

24 роки

1869-2005 рр.

136 років

Футбол

1874-1882 рр.

8 років

1882-1895 рр.

13 років

1895-2005 рр.

110 років

Гольф

1779-1786 рр.

7 років

1786-1894 рр.

108 років

1894-2005 рр.

111 років

Боулінг

1825-1875 рр.

50 років

1875-1895 рр.

20 років

1895-2005 рр.

110 років

Хокей

1855-1875 рр.

20 років

1875-1903 рр.

28 років

1903-2005 рр.

102 роки

Баскетбол

1891-1896 рр.

5 років

1896-1925 рр.

29 років

1925-2005 рр.

80 років

Теніс

1874-1881 рр.

7 років

1881-1926 рр.

45 років

1926-2005 рр.

79 роки




Першим у світі професійним командним ігровим видом спорту, став у 1869р. бейсбол.

У 1876р. було сформовану першу у світі професійну спортивну лігу, на комерційних засадах (бейсбол).

У 1880р. у професійному бейсболі запроваджено контрактну систему найму гравців.

Обмеження прав бейсболістів спонукало їх до створення у 1885р. організації, яка б захищала їхні права – Братство професійних бейсболістів.

Наприкінці ХІХ ст. пересічні бейсболісти отримували заробітну плату у три, а зірки бейсболу – у п'ятнадцять разів більшу за середню зарплату у промисловості США.

Успіхи професійного бейсболу сприяли створенню і бурхливому розвиткові інших видів професійного спорту: футбол, хокей, бейсбол, теніс та ін.




Американський футбол


Формування американського футболу датується 1874-1882рр. (табл. 3.1). Офіційні правила гри було прийнято у 1880 р.

Перша офіційна асоціація американського футболу, до якої увійшли 12 команд, була створена у 1888 р. з ініціативи У.Макгрегора. Гравці команд отримували грошові винагороди, проте чисто професійних футбольних команд практично не існувало. Всі вони були напівпрофесійними. До ігор широко залучалися за мізерну плату кращі гравці-студенти. Часто вони виступали під видуманими іменами за різні команди. В цьому сенсі доречно пригадати історію з дворазовим олімпійським чемпіоном з легкоатлетичних багатоборств Дж.Торпом. В 1909-1911 рр. він був студентом і підробляв на життя, виступаючи за кілька доларів у напівпрофесійних бейсбольних і футбольних командах нижчих ліг. Подвійний тріумф індійця Дж.Торпа на Олімпіаді 1912 р. у Стокгольмі не всім був до душі. Найбільш реакційно налаштовані американські спортивні керівники з Аматорського спортивного союзу та Національного олімпійського комітету США вирішили використати цей випадок у своїх політичних цілях. Вони звернулися до МОК з проханням позбавити Дж.Торпа олімпійських нагород, оскільки до Олімпіади, за їх заявою, він був професіональним бейсболістом і футболістом. МОК задовольнив їхнє прохання.

В 1913 р. Дж.Торп став професіональним спортсменом. Невдовзі він став одним з кращих як у бейсболі, так і в футболі. Влітку він грав за професійну бейсбольну команду ”Нью-Йорк Джайєнтс”, а восени – у футбольній команді ”Кантон Баллдогс”. Дж.Тропу належала більшість рекордів і у бейсболі, і у футболі. Саме його у 1920р. власники і гравці обрали першим президентом Американської професійної асоціації, котру в 1922 р. було переіменовано у Національну футбольну лігу (NFL).

З 1921 р. асоціацію очолив Дж.Карр. На той час календаря ігор команд асоціації (з 1922 р. – NFL) не існувало, тривалість сезону була невизначеною. Гравці переходили з команди до команди за власним бажанням. З цих причин ліга кілька разів була на межі розвалу. Проте зусиллями Дж.Карра її вдалося зберегти.

Переломною для NFL у формуванні футбольного бізнесу стала друга половина 30-х років ХХ ст. Було суттєво змінено правила гри з метою підвищення її видовищності та введено регулярний календар змагань. Лігу поділили на дві підгрупи, переможці яких в кінці сезону розігрували звання чемпіонів NFL.

Подальшому розвиткові професійного американського футболу сприяла нова система найму гравців – ”драфт”(1936р.), суть котрої полягала у регламентованому розподілі кращих гравців студентського футболу між командами елітної ліги.

З 1939 р., коли телекомпанія Ен-бі-сі вперше здійснила показ гри між командами ”Бруклін Доджерс” і ”Філадельфія іглс”, провідного значення у розвитку професійного футболу поступово набуло телебачення. Проте на перших порах телетрансляції негативно позначилися на відвідуваності матчів глядачами. Наприклад, в 1949 р. шість матчів команди ”Лос-Анджелес Ремс” відвідали 205,1 тис. глядачів. Коли в 1950 р. було показано всі шість матчів по телебаченню, кількість глядачів на трибунах зменшилася вдвічі. Це спонукало власника команди у наступному сезоні відмовитися від трансляцій і кількість глядачів зросла до 234,1 тис. NFL одразу ж відреагувала на результати експерименту в Лос-Анджелесі. Комісіонер ліги Б.Белл прийняв рішення щодо заборони радіо- і телетрансяцій ігор в радіусі 75 миль від стадіону, на якому проводиться гра. Це рішення дозволило отримувати прибутки від телебачення, і не втрачати глядачів на стадіонах.

У 1946 р. було створено Всеамериканську футбольну асоціацію. Але вона не витримала конкуренції з NFL і в 1950 р. розпалася. Три кращі її команди приєдналися до NFL.

У 50-ті роки ХХ ст. з ініціативи нафтового магната Л.Ханта було створено альтернативну лігу під назвою ”Американська футбольна ліга”. Ліга практично одразу ж уклала п’ятирічний контракт з телекомпанією Ен-бі-сі на суму 34 млн доларів. Розпочалася боротьба за кращих футболістів та за футбольний ринок. Однак у подальшому власники команд зрозуміли, що конкурентна боротьба призведе лише до зайвих видатків і в 1966 р. прийняли рішення щодо об’єднання в одну лігу під назвою ”Національна футбольна ліга”, але при збереженні двох підгруп.

З 1980 р. NFL окремі ігри проводила за кордоном (Канада, Мексика, Англія, Японія), що сприяло популяризації гри у світі і розширенню футбольного ринку. У 1981 р. за участі NFL створено Всесвітню лігу американського футболу, яка фактично є фарм-лігою NFL.



Першу офіційну асоціацію з американського футболу створено 1888р.

У 1920р. засновано Американську професійну асоціацію, яку у 1922р. перейменовано у Національну футбольну лігу (NFL).

В NFL вперше у професійному спорті у 1936р. було запроваджено нову систему найму гравців на роботу (драфт), яку у подальшому запозичили всі команди ігрові види професійного спорту Північної Америки.

З 1980р. NFL, з метою розширення ринку формує інтерес до американського футболу за межами країни.




Баскетбол


Взимку 1891 р. інструктор з фізичного виховання коледжу Асоціації молодих християн у Спрингфілді, доктор анатомії і фізіології Джеймс Нейсміт, для підвищення зацікавленості своїх вихованців до занять фізичними вправами придумав гру під назвою ”баскетбол”, яка у подальшому завоювала симпатії не тільки молодих християн, а й людей всього світу. Вдячні нащадки створили в США ”Зал баскетбольної слави ім.Дж.Нейсміта”, до якого заносяться імена спортсменів, тренерів і спортивних функціонерів, котрі зробили видатний внесок у розвиток цієї популярної гри. Слід відзначити, що Печесними членами цього залу обрано видатного тренера збірної команди з баскетболу колишнього СРСР Олександра Гомельського та легендарного баскетболіста цієї збірної, чемпіона мюнхенської Олімпіади (1972 р.) Сергія Бєлова [Гуськов С., 1990; Рыжков Д., 1990].

Упродовж 1891-1896 рр. баскетбол набув широкої популярності серед студентської молоді. Перша гра на гроші відбулася у невеличкому містечку Трентоні, штат Нью-Джерсі в 1896 р. у присутності майже 200 глядачів. Гравці команди-переможниці, після сплати за оренду залу, отримали по 15 доларів, а капітан – 16 доларів. Ці розміри гонорару – близько одного долара за хвилину гри – зберігалися досить довго.

На початку ХХ ст. баскетбольні команди стали об’єднуватися у різні ліги. Але гра на гроші була популярною переважно у невеликих містах, ймовірно тому, що у великих містах було вдосталь інших видовищ. Першими у великих містах баскетбол визнали мешканці негритянських гетто. Проте ”чорний” і ”білий” баскетбол довгий час існували окремо. Неграм не дозволялося грати в одній команді з білими і проводити зустрічі між ”чорними” та ”білими” командами.

В 1922р. у Нью-Йорку, в Гарлемі власники казино ”Ренессанс” бажаючи залучити публіку створили з чорношкірих баскетболістів дві команди, котрі проводили матчі між собою. Успіх і заробітки перевершили сподівання. Гравці купили у складчину старенький автобус і відбули на гастролі по східному узбережжю США назвавши свою команду ”Нью-Йорк Ренессанс”. Баскетболісти самі шукали собі суперників і змагалися з ними. Майже кожний турнір гордо іменувався “чемпіонатом світу”. Таких турнірів у 1920-х роках було у США досить багато, а отже і “команд-чемпіонів світу” було також немало. В середині 1920-х років у ранзі “чемпіонів світу” ходили темношкірі баскетболісти ”Нью-Йорк Ренессанс” і команда білих гравців з Бостона ”Оріджіл Селтікс”. Проте між собою вони не зустрічалися. Перша їхня зустріч відбулася у 1927 р. і в серії з шести ігор завершилася нічийним результатом (3:3). Наступна зустріч відбулася лише в 1933 р. і у серії з восьми ігор з рахунком 7:1 перемогла команда ”Ренессанс”.

В 1927 р. Абрахам Саперстайн (тренер і власник) заснував відому професійну баскетбольну команду ”Гарлем Глобтроттерс”. Вона побувала в багатьох країнах всіх континентів і за період своїх виступів зібрала аудиторію понад 100 млн осіб. За великий внесок у розвиток баскетболу в світі А.Саперстайна обрано Почесним членом “Залу баскетбольної слави ім.Дж.Нейсміта”.

Незважаючи на професійний характер окремих турнірів та деяких команд баскетбольні структури США до кінця другої світової війни були напівпрофесійними.Лише в 1946 р. у Нью-Йорку було засновано професійну баскетбольну лігу під назвою ”Баскетбольна асоціація Америки” (БАА). У першому чемпіонаті взяли участь 11 команд, три з яких грають у лізі і тепер. Перші два сезони свого існування БАА вела боротьбу з сильним конкурентом – Національною баскетбольною лігою (НБЛ), яка об’єднувала команди невеликих міст Середнього заходу і проводила власні чемпіонати з 1937 р. Але у БАА була суттєва перевага – її команди виступали у великих містах і на кращих аренах. Це й зумовило наслідки конкурентної боротьби між ними. У 1948 р. чотири клуби НБЛ приєдналися до БАА. У 1949 р. БАА та НБЛ об’єдналися в одну лігу – Національну баскетбольну асоціацію (NBA) до якої увійшли всі команди БАА і ще сім команд НБЛ. Президентом нової ліги був обраний М.Подолофф, колишній президент БАА, а президент колишньої НБЛ А.Даффі був обраний головою ради директорів NBA [Титаренко В., 1996]. У 1967 р. в США створюється альтернативна професійна ліга – Американська баскетбольна асоціація (АБА). Вона подарувала баскетболу таких зірок, як Джуліус Ірвінг, Мозес, Мелоун, Джордж Гервін та ін. але витримати конкуренцію з NBA не змогла. У 1976 р. чотири провідних клуби АБА приєдналися до NBA і розширили її до 22 команд. У 1980 р. NBA зросла ще на одну команду, а у 1988-89 рр. – на чотири. Нарешті у 1995 р. до її складу увійшли дві канадські команди (”Ванкувер Грізліз” і ”Торонто Репторз”). На сьогодні NBA об’єднує 30 клубів. Її називають еталоном спортивного бізнесу і моделлю для інших професійних видів спорту. З 1984 р., від коли NBA очолив Д.Стерн, ліга розширилася до 30 команд, а її прибутки зросли більше ніж у чотири рази. NBA має представництва у Мехіко, Торонто, Женеві, Мельбурні, Гонконзі, Токіо. За версією американського журналу „Forbes” п’ять гравців NBA входили до 10 найбагатших спортсменів-професіоналів за 2004 рік. Комісіонер NBA Д.Стерн отримує найвищу серед керівників професійних ліг зарплату – 8 млн доларів на рік.

У червні 1997 р. відбувся дебют жіночої національної баскетбольної асоціації, що створена в структурі NBA. До її складу увійшли вісім команд, що з 21 червня по 30 серпня 1997 р. розіграли свій перший чемпіонат. З 1999 р. в регулярному чемпіонаті жіночої національної баскетбольної асоціації беруть участь 12, а з 2000 р. – 16 команд.

Загалом структура NBA являє собою баскетбольний концерн, що складається з 30 команд-фірм на чолі з Радою управління, до котрої входять президенти всіх клубів. Вони обирають комісіонера ліги, який керує її поточною діяльністю.



Гру в баскетбол придумав Джеймс Нейсміт у 1891 р.

Перша комерційна гра в баскетбол відбулася у 1896р.

До кінця другої світової війни баскетбольні структури США були напівпрофесійними.

В період 1946-1949рр. сформувалася найсильніша у світі баскетбольна професійна ліга NBA.

В червні 1997р. в структурі NBA почала функціонувати жіноча баскетбольна асоціація.



Хокей


Походження хокею, на відміну від власне американських видів спорту – бейсболу, американського футболу та баскетболу – викликає і сьогодні суперечки у істориків спорту. Один з найбільш ранніх різновидів хокею належить до 1740 р., коли французькі першопроходці, піднімаючись по річці Св.Лаврентія побачили групу індійців-ірокезів, що ганяли палицями важкий м’яч. Але більшість істориків стверджують, що хокей виник у Канаді у ХІХ ст. Проте існує припущення, що хокей виник в Англії в XVI-XVII ст., а потім переселенці завезли його за океан. Колишній президент Міжнародної федерації хокею Гюнтер Собецкі вважає, що батьківщиною сучасного хокею є Голландія. Підставою для цього твердження є картина голландського художника Хендріка Аверкампа (1585-1666), на якій дітлахи і дорослі катаються на ковзанах, а декілька чоловіків з ключками в руках ганяють по льоду замерзлої ріки якийсь предмет.

До цього часу не встановлено також походження самого слова ”хокей”. Одні історики спорту стверджують, що його взяли із мови мохауків, котрі в минулому грали на траві у гру, подібну до хокею – ”хо гій”, що у перекладі означає ”боляче”. Інші фахівці вважають що воно походить від французького ”хоке” – зігнута палиця пастуха.

Як вид спорту хокей сформувався у Канаді у 70-х роках ХІХ ст.Особливо популярним він був серед канадських студентів. Саме студенти Монреальського університету в 1879 р. сформували перші правила гри в хокей з шайбою. Згодом хокей поширився по всій Канаді і став дійсно національним видом спорту. Вже у 1899 р. у Монреалі було збудовано перший у світі палац спорту зі штучним льодом. Він вміщав 10 тис глядачів.

Появу цього виду спорту в США історики повязують з іменем канадського студента, який у 1883 р. організував у Балтіморському університеті хокейну команду і запросив потім канадську команду з Квебека на товариську зустріч.

Перша професійна ліга з хокею створена в Америці у 1902-1903 рр. В 1904 р. з ініціативи капітана американської професійної команди ”Портейдж Лейкерс” Дж.Гібсона було створено Міжнародну хокейну лігу, до якої увійшли команда з Піттсбурга, три команди з Мічігана і дві канадські команди. Ліга функціонувала протягом трьох років.

У 1909 р. власник команди з Онтаріо А.О’Брайен організував Національну хокейну асоціацію, до складу якої увійшли дві американські команди. В цей період сформувалися деякі правила, що діють і донині: гру було поділено на три періоди по 20 хв кожний; на майданчику одночасно грали по шість хокеїстів у кожній команді, у т.ч. і воротарі. Асоціація проіснувала до 1917 р.

У 1917 р. в Канаді було сформовано Національну хокейну лігу (NHL), до якої входило чотири команди, у т.ч. і ”Монреаль Канадієс”, котра виступає у лізі й донині. Перша американська команда (”Бостон Брюінс”) ступила до NHL у 1924 р., а через рік ще три американські команди стали членами цієї ліги.

У 1960-ті роки інтерес до професійного спорту в США завдяки телебаченню безперервно зростає. В 1967 р. NHL розширюється до 12 команд за рахунок американських професійних клубів в Лос-Анджелесі, Окленді, Міннесоті, Філадельфії, Піттсбурзі та Сент-Луісі. В 1970-ті роки ліга продовжує розширюватися за рахунок американських команд.

У 1972 р. створюється альтернативна канадо-американська хокейна ліга – Всесвітня хокейна асоціація (ВХА), до складу якої увійшло вісім американських та чотири канадських команди. Команди ВХА було сформовано переважно на базі студентських хокейних команд. Значну кількість провідних гравців NHL власники клубів ВХА переманили високими зарплатами. Так, один з найвидатніших гравців в історії професійного хокею Горді Хоу відзначив, що у 45-річному віці, виступаючи за одну з команд ВХА (”Детройт Ред Уінгс”), він отримував значно більшу заробітну плату, ніж у молоді роки в NHL. Надто великі видатки на зарплату гравцям ймовірно стали однією з головних причин того, що ВХА не витримала конкуренції з NHL і в 1979 р. припинила своє існування. Чотири найсильніші клуби ВХА було включено до складу NHL, котра повернула собі монопольне право контролю хокейного ринку.

У 1985 р. NHL разом з іншими професійними лігами з (футболу, баскетболу та бейсболу) звернулася до комісії Сенату США з пропозицією прийняти закон, який давав би лігам право контролювати розташовування своїх команд у містах країни. Мова власне йшла про надання лігам права накладати „вето” на переїзд будь-якої команди відповідної ліги з одного міста до іншого.

На початку 1990-х років відбулося масштабне розширення NHL. Загальна кількість команд зросла до 26, а в 2000 р. NHL розширилася до 30 команд. Це свідчить про високі темпи зростання популярності хокею, насамперед у США, оскільки 21 із 30 команд розташовані в американських містах. Таке масштабне розширення ліги стало можливим завдяки широкому залученню до NHL провідних європейських хокеїстів, у тому числі і таких відомих українських майстрів як Дмитро Христич та Олександр Житник.

Команди NHL поділяються на дві групи (конференції) по 15 у кожній. Кожна конференція поділяється на три підгрупи (дивізіони) по п’ять команд у кожній. Поділ на шість підгруп зроблено за територіальною ознакою, що дозволяє економити кошти на турнірних переїздах.

Окрім NHL в США і Канаді функціонують ще 5 нижчих ліг, до котрих входить понад 60 команд.



Як сучасний вид спорту хокей сформувався у Канаді у 1870-х роках.

Першу професійну лігу з хокею створено в США у 1902-1903рр.

У 1917р. в Канаді засновано Національну хокейну лігу (NHL), до якої у подальшому були включені американські хокейні клуби. На сьогодні 21 із 30 команд NHL розташовані в США.

З 1990 по 2000 рік NHL збільшилась на дев’ять команд завдяки зростанню популярності хокею та притоку гравців з європейських країн, у т.ч. і з України.

Окрім NHL в США і Канаді функціонують ще 5 нижчих ліг.




2Особливості розвитку і функціонування професійного спорту в США.


Професійний спорт в США на сьогодні є еталоном провадження спортивного бізнесу. На основі професійного спорту в США створена специфічна сфера розважального бізнесу, обсяги і розміри якого вражають:

Вище наведене дає підстави для аналізу особливостей розвитку і функціонування американського професійного спорту. В його історії можна виділити три основні етапи розвитку: 1869-1930 рр., 1931-1979 рр., з 1980 р. і по нинішній час [Гуськов С., 1992]. Аналіз історії виникнення, формування і подальшого розвитку професійного спорту в США свідчить про те, що для кожного періоду притаманні специфічні чинники його функціонування.

Перший період (1869-1930 рр.) відзеркалює зміни, що відбувалися у суспільстві після громадянської війни (1861-1865 рр.). В цей час спостерігалося бурхливе зростання міст, розвиток транспортних систем і комунікацій, вдосконалення технологій, зростання добробуту та вільного часу у населення тощо. Зростання прибутків населення, нові культурні запити та конкурентна боротьба бейсбольних клубів за кращих гравців призвели в решті решт до комерціалізації спорту і виникнення наприкінці 1860-х рр. професійного бейсболу. Створення бейсбольних команд, а у подальшому і ліг призвело до розшарування бейсбольного середовища: з’явилися власники команд, яких на той час називали менеджерами, з одного боку, і наймані працівники-професійні спортсмени з іншого. Ці групи людей стали відігравати провідну роль у формуванні спортивного бізнесу.

Суттєвими чинниками у формуванні спортивного бізнесу було запровадження у 1876 р. упорядкованої системи змагань - регулярного чемпіонату Національної бейсбольної ліги, а у 1903 р. –„ Світової серії” змагань,котрі американці вважали чемпіонатом світу з бейсболу. Це змагання існує і донині. Аналогічні змагання запровадили у подальшому всі елітні ліги командних ігрових видів професійного спорту США ( Кубки відповідних ліг).

Початок другого періоду розвитку професійного спорту в США ( 1931-1979 рр.) співпадає з початком Великої депресії в країні, котра негативно на ньому позначилась. Найбільше постраждали такі його види, які в найбільшій мірі залежали від спонсорів великих корпорацій, що самі переживали скрутні часи. В цей час значно знизилась відвідуваність змагань. Наприклад, у Головній бейсбольній лізі кількість глядачів у 1929 р. склала 17 млн, а у 1933 р. – менше 15 млн.

З метою підвищення інтересу глядачів до бейсболу керівництво ліги у 1933 р. провело матч двох команд, склади яких були сформовані з кращих бейсболістів сезону голосуванням журналістів.Ця гра отримала назву ”Матч зірок Америки” і з того часу регулярно проводиться в бейсболі. Це нововведення у подальшому запозичили і вдосконалили інші елітні ліги з командних ігрових видів професійного спорту. Останнім часом такі ігри стали популярними і у Європі.

Окрім цього, власники бейсбольних команд перед початком матчів запровадили виступи дівчат (так звані групи підтримки), котрі набули такої популярності, що нині в США проводяться чемпіонати серед груп підтримки.Наприкінці ХХ – початку ХХІ ст. групи підтримки в командних ігрових видах професійного спорту набули великої популярності і в Європі. Висока майстерність і велика популярність притаманна групі підтримки баскетбольного клубу ”Київ”. Колектив українок разом з ”чірлідерз” пірейського ”Олімпакоса” запросили для виступів організатори матчу ФІБА – Європа All Star Day-2005.

В період депресії, коли тисячі людей залишилися без роботи, спорт допоміг американцям зрозуміти, що життя це не лише долари. Спортивні новини в газетах були найбільш читаємі, спортивні радіопередачі - найбільш популярні.

Закінчення депресії ознаменувалося двома визначними подіями для професійного спорту Америки: в 1936 р. в NFL вперше запроваджено специфічну систему відбору гравців до команд, так званий „драфт”, яка давала можливість усунути власників команд від конкуренції за кращих новобранців і підвищити конкурентноспроможність команд ліги ( див. 8.1.); у 1939 р. розпочато трансляції бейсбольних матчів по телебаченню. Друга світова війна загальмувала розвиток професійного спорту. Проте змагання професійних спортсменів і команд продовжувалися. У січні 1942 р. президент США Ф.Рузвельт звернувся з листом до керівництва бейсбольної ліги з пропозицією щодо необхідності трансляції бейсбольних матчів у вечірній час щоб численні уболівальники змогли після роботи їх переглянути.

Після закінчення війни в країні розпочався справжній спортивний бум. З одного боку після скрути воєнних років люди шукали можливість відпочити і розважитися, а з іншого боку – збільшення часу спортивних трансляцій сприяло популяризації спорту. В цей період розпочався також бурхливий розвиток матеріально-технічної бази спорту та спортивної індустрії. Наприклад, у 1924 р. в США на тисячу жителів припадала в середньому одна спортивна споруда, а на початку 1950-х років – більше шести.

Повоєнний період характеризується також початком подолання расових бар’єрів у професійному спорті. В 1945 р. менеджер бейсбольної команди „Бруклін Доджерс” Б.Рікі уклав угоду з першим бейсболістом–негром Дж. Робінсоном, який грав спочатку в команді фарм-ліги а з 1947 р. дебютував у складі команди елітної ліги.

1950-ті роки характерні масовими переїздами професійних команд з міста до міста у пошуках більших прибутків. В країні почала формуватися своєрідна конкуренція міст у боротьбі за право володіння професійними командами провідних ліг, що сприяло бурхливому розвиткові професійного спорту. Інтенсивний розвиток маркетингу в спорті, будівництво багатофункціональних спортивних споруд та розвиток комерційної співпраці професійних ліг з телебаченням сприяли підвищенню їх економічної ефективності та подальшому зростанню популярності у 1950-1970 рр.

На сучасному етапі в США ефективно функціонують понад 20 видів професійного спорту: американський і європейський футбол, бейсбол, баскетбол, хокей, бокс, кінні скачки, гольф, автогонки тощо. Тільки в елітних професійних лігах функціонувала у 2005 р. 121 команда: NFL – 31, MLB – 30, NBA – 30, NHL – 30 команд. Питання створення професійної команди в США досить складне, оскільки у його вирішенні беруть участь сенатори, конгресмени, політики місцевого рівня, ділові люди, тренери, спортсмени, вболівальники. Кожна з зазначених груп пов’язує зі створенням команди своєї надії та інтереси. Для гравців – це шанс краще реалізувати свої здібності і отримати хороший заробіток, для вболівальників – нові можливості вираження своїх емоцій, приємне проведення дозвілля, зростання іміджу міста, в якому вони живуть; для власників команд – можливість здійснити ефективні інвестиції і увійти до суспільної еліти; для сенаторів і конгресменів – підвищити імідж серед виборців. Проте головним аргументом у розташуванні команди у тому чи іншому місті є економічна доцільність.Так, при розширенні Національної хокейної ліги з 26 до 30 команд в період з 1996 по 2000 рр., окрім того, що майбутні власники команд повинні були сплатити вступні внески до ліги по 75 млн доларів, найбільш важливими критеріями при конкурсному відборі кандидатів були такі: наявність льодової арени, що відповідає сучасним стандартам; потужний телеринок і можливість укладання контрактів на телетрансляції матчів з національними та регіональними телекомпаніями.

Виходячи з економічних міркувань американські елітні професійні ліги розташовують в одному місті лише одну команду відповідної ліги. Виключення складають лише такі мегаполіси як Нью-Йорк і Лос-Анджелес, де окремі ліги розташували по дві команди.

Величезне значення для розвитку професійного спорту відіграло рішення Конгресу США 1961 р. щодо права NFL та інших ліг продавати телекомпаніям права на трансляції ігор в пакеті від імені ліги.Це сприяло зростанню вартості прав на телетрансляції змагань, а отже і прибутків професійних ліг. Так, на початку 2000-х років доходи від продажу прав на телетрансліції в NFL становили понад 70% від річного прибутку, в MLB – біля 50 %, NBA біля 40%. Лише в NHL вони знаходяться на рівні європейських професійних ліг – біля 20 % річного бюджету. Слід наголосити, що так швидко вартість продажу прав на телетрансляції не зростала в жодній сфері бізнесу.

Зі збільшенням частки телеприбутків поступово змінюється і характер володіння професійними командами. Якщо раніше це було переважно хоббі, примха багатого підприємця, то тепер це вигідне вкладання капіталу, що приносить його власнику гарантований прибуток і громадське визнання.

Зростання прибутків від продажу прав на телетрансляції змагань стало вирішальним чинником різкого зростання заробітної плати професійних спортсменів. В жодній галузі американського бізнесу заробітна плата не зростала так стрімко як у професійному спорті.У 1980 р. тільки вісім спортсменів – професіоналів мали річний прибуток 1 млн доларів, а в 1990 р. їх кількість становила уже понад 150 осіб. У 2004 р. середня зарплата понад 400 баскетболістів NBA становила понад 4 млн доларів на рік, тоді як зарплата президента США – лише 400 тисяч. В сезоні 1997 – 1998 рр. рекордну на той час серед спортсменів зарплату за контрактом отримав провідний баскетболіст NBA М. Джордан (36 млн доларів на рік), а у 2004 р. провідний гравець світу в гольф Т. Вудс отримав річний прибуток 80,3 млн доларів. За інформацією американського журналу „Форбс” прибутки десяти найбагатших професійних спортсменів США за 2004 р. коливалися від 25,9 млн (Грант Хілл – баскетбол) до 80,3 млн доларів (Тайгер Вудс – гольф), а до 10-ки найбагатших спортсменів світу у тому ж році пробився лише один представник не американського професійного спорту – семиразовий чемпіон світу в гонках Формула-1 Міхаель Шумахер (80 млн доларів - 2 місце).

Слід наголосити на тому, що взаємовідношення між телебаченням і спортом не носять одностороннього характеру. Телебачення не тільки значною мірою фінансує розвиток професійного спорту, але й добре на ньому заробляє.Чим більш захоплюючою є телепередача, тим більше уваги телеглядачів вона привертає і тим дорожче платять рекламодавці (фірми, компанії, концерни тощо) за рекламу своєї продукції. При цьому вартість однієї хвилини реклами залежить не тільки від типу передачі ( в нашому випадку від виду спорту та рангу змагань – рядова зустріч, вирішальні зустрічі за вихід до плей-офф чи фінал Кубку ліги ), але і від часу передачі. Вночі дешевше ніж в день, а вдень дешевше ніж ввечері. Найдорожча реклама з 19 год 30 хв до 23 год. Проте вид спорту і ранг змагання також має велике значення. Так, вартість 1 хв реклами під час ігор чемпіонату МLB коливається від 100 до 150 тис., під час „Світової серії” з бейсболу до 500 тис., а у трансляціях Суперкубку з американського футболу вона наближається до 2 млн доларів.

Характерною рисою розвитку професійного спорту в США є особливе ставлення до нього Конгресу, Сенату і всього американського народу. За останні 50 років в Конгресі і Сенаті країни розглядалося понад 400 законопроектів, що стосувалися функціонування та подальшого розвитку професійного спорту. За даними американських соціологів біля 70% читачів купують щоденні газети із-за спортивних матеріалів, у яких висвітлюється переважно професійний спорт. Біля 80% спортивних телепередач належить інформації про події у професійному спорті.



Урбанізація, індустріалізація, розвиток комунікацій, популярність спорту, зростання добробуту та нові культурні запити населення США сприяли виникненню наприкінці 1860-х років професійного бейсболу.

У 1876 р. вперше у спорті було запроваджено упорядковану систему змагань – регулярний чемпіонат, у 1903 р. – Кубкові змагання з бейсболу „Світова серія”, а у 1933 р. – “Матч всіх зірок” MLB. У подальшому ці організаційні форми змагань набули популярності не тільки в інших ігрових видах спорту в США, а й у всьому світі.

Для підвищення інтересу глядачів до змагань власники бейсбольних команд у 1930-х роках запровадили виступи перед матчами та у перервах груп підтримки. Це нововведення запозичили у подальшому інші види професійного спорту.

В 1936 р. у професійному спорті США було запроваджено специфічну систему найму нової робочої сили (спортсменів), яка сприяла усуненню власників команд від конкуренції за кращих новобранців і підвищенню конкурентноспроможності команд.

В 1939 р. професійні бейсбольні клуби США започаткували продаж телекомпаніям прав на трансляції матчів. Наприкінці ХХ ст. телебачення стало потужним чинником різкого зростання прибутків професійних ліг і заробітної плати спортсменів.

Бурхливий розвиток професійного спорту в США у другій половині ХХ ст. обумовлений також активним розвитком спортивної індустрії та будівництвом якісних спортивних споруд.

Характерною ознакою американського професійного спорту, як і інших галузей діяльності, була расова дискримінація. Лише у 1947 р. у елітній бейсбольній лізі дебютував темношкірий атлет.

В американському професійному спорті сформувалася система розташування команд елітних ліг, що базується на економічних засадах. В місті, як правило, розташовується лише одна команда з певного ігрового виду спорту. Головним критерієм вибору міста розташування команди є можливість отримання високих прибутків.

Характерною рисою розвитку професійного спорту в США є позитивне ставлення до нього Конгресу, Сенату і всього американського народу.

В останні 50 років відбувається активне формування правового поля діяльності у професійному спорті США.





3. Формування та розвиток професійного спорту в Європі.


Бокс


Одним з перших професійних видів спорту у світі ймовірно був двобій на кулаках. Під назвою пугілізм, він входив до програм Давньогрецьких Олімпійських ігор уже на початку VII століття до нової ери (близько 686 р.). У двобоях атлети застосовували шкіряні обмотки для рук, а в тренуваннях – примітивні "груші" та захисні шоломи. У проміжках між Олімпійськими та іншими іграми кулачні бійці брали участь у комерційних змаганнях.

Перша згадка про бокс у новітній час належить до 1681р., коли англійська газета “Протестант Меркурі” опублікувала репортаж про кулачний бій (a match of boxing) між швецем чобіт та палачем його величності Герцога Олбемарлського [Беров С., 1999]. Проте датою відродження боксу, як різновиду спортивних двобоїв, історики вважають 1719р., коли у Лондоні в районі Оксфорд-стріт оселився джентельмен на прізвище Фігг, котрий оголосив себе чемпіоном у самозахисті мечем, квортерстаффом (довга дерев'яна жердина) і кулаками [Парновская Н., 1997]. Саме Джеймс Фігг вважається першим професіональним кулачним бійцем в Англії. Свій самопроголошений чемпіонський титул він захистив у поєдинку з Саттоном у присутності численних глядачів, серед яких були письменник Джонатан Свіфт і поет Олександр Поп. Поєдинок тривав три раунди: бій на мечах, бій на кулаках, бій на квортерстаффах. Фігг переміг у першому двобої, поранивши плече Саттона. У другому двобої він його нокаутував ударом вище серця, а в третьому - травмував йому коліно квортерстаффом. Двобої спортсмени вели, не сходячи з місця. Відступати вважалося боягузтвом. Окрім ударів дозволялася боротьба і слід було остерігатися кидка на підлогу. Правил проведення двобоїв не було. Раунд закінчувався тоді, коли один з суперників падав.

В подальшому Д.Фігг відкрив школу єдиноборств і став організатором міжнародної зустрічі між італійцем Каріні та своїм учнем Бобом Вайтекером, який і отримав перемогу. Свідками перемоги Вайтекера стали король Георг І і принц Уельський. Вони були покровителями Д.Фігга і його школи. На завершення програми Фігг провів спаринг-поєдинок з атлетом з Брістоля Джоном Боутоном, якого через шість років після перемоги Фігга над Саттоном було проголошено новим чемпіоном. В 1741 р. Д.Боутон зустрівся у поєдинку з йоркширкським кучером Стівенсоном і переміг його нокаутом. Через місяць після поразки Стівенсон помер від отриманих пошкоджень. Після цього Боутон вирішив припинити свої виступи на рингу. Але у подальшому з метою запобігання нещасним випадкам у боксі він розробив правила для "всіх боїв на арені". Перші правила були затверджені 16 серпня 1743 р. і діяли в Англії близько 100 років. Вони забороняли удари нижче поясу та бити суперника, який упав. Після падіння спортсмен мав 30 с щоб встати на ноги і продовжити поєдинок. При цьому піднятися він міг сам або з допомогою сторонніх. Раунд закінчувався падінням суперника і міг тривати від кількох секунд до 30 хв. За розробку правил Боутона нарекли "батьком боксу".

Зростання популярності кулачних двобоїв спонукало спортивних функціонерів і самих спортсменів до нечесної боротьби з метою отримання прибутків. В 1812 р. письменник Пірс Ігон заснував хроніку Призових боїв під назвою "Боксіана" з метою боротьби з "продажем" поєдинків та іншою нечесною грою. В 1814 р. аристократичні прихильники боксу заснували "Клуб пугілістів", який протягом багатьох років виконував роль органа, що керував організацією боксерських поєдинків.

Правила Боутона стали основою нових правил лондонської призової арени 1838 р. (London Prize Ring rules). На їх основі в 1867 р. Джон Грехем Чамберс розробив правила боксу в рукавичках. В історії боксу ці правила відомі також під назвою "правила маркіза Квінсберрі", оскільки VIII маркіз Квінсберрі Джон Шолто Дуглас дав їм свою підтримку і ім'я. Згідно з цими правилами боксувати дозволялося лише у спеціальних рукавичках. Були також введені 3-хвилинні раунди з 1-хвилинними перервами між ними, 10-секундний відлік часу після нокдауну та заборонено борцівські прийоми. Правила не обмежували тривалість поєдинку. Перемагав той, хто міг довше утриматися на ногах. Але нові правила довго не знаходили свого застосування. Відомі на той час боксери відмовлялися одягати рукавички.

Кулачні двобої були також дуже популярними на північно-американському континенті. Зустрічі кулачних бійців були комерційними. До 1889 р. вони проводилися без рукавичок. Останнім Чемпіоном США у двобоях без рукавичок був Джон Салліван. У 1892 р. він зустрівся з англійцем Джеймсом Корбеттом за чемпіонський титул у поєдинку в рукавичках і програв йому нокаутом у 21-му раунді.

З того часу правила зазнали суттєвих змін, але й до цієї пори у професійному боксі відсутні єдині правила. У різних світових версіях розміри рингу від 12 до 20 футів (4,9 - 6,1 м.), маса рукавичок становить від 6 до 8 унцій (170 - 227 г). Різні також максимальна кількість раундів, причини, з яких арбітр може зупинити поєдинок, системи підрахунку очок. Три нокдауни в одному раунді будуть рахуватися або не рахуватися технічним нокаутом в залежності від того, під егідою якої організації проходить двобій. Від цього також залежить те, чи буде продовжено рахунок боксерові, що опинився у нокдауні, після гонгу. Коли проводиться поєдинок представників різних версій, то розробляються комплексні правила, котрі враховують особливості правил цих версій.



Професійний бокс суттєво відрізняється від олімпійського.

Олімпійський бокс

Професійний бокс

Олімпійський бокс знаходиться під юрисдикцією одного керівного органу в країні, на континенті, світі та Олімпійському русі.

Професійний бокс контролюють різні організації (ліги), котрі слідкують за дотриманням правил та контрактів.

Поєдинки проводяться за єдиними правилами міжнародної асоціації аматорського боксу.

Провідні всесвітні боксерські організації мають свої правила.

Головне завдання у двобої – набрати більше ніж у суперника очок. Сила удару не оцінується. Удар, від якого боксер падає, дає стільки ж балів як і будь-яке вірне і точне попадання.

Удар оцінюється за його ефективністю: нокдаун оцінюється вище за інші точні, але менш сильні удари. Дуже рідко боксер, який послав суперника у нокдаун, не визнається переможцем відповідного раунду.

Капа (спеціальний пристрій для захисту зубів) обов’язкова упродовж всього двобою. В разі невимушеної її втрати бій негайно припиняється. Капа ополіскується і повертається на місце.

У професійному боксі рефері очікує природної перерви між атаками і тільки тоді дає команду повернути капу на місце.

Обов’язкові захисні шоломи.

Захисні шоломи не застосовуються.

В разі травми боксера рефері зупиняє поєдинок і запрошує лікаря, за рішенням якого двобій може бути зупиненим. Лікар може припинити двобій у будь-який час.

Рефері несе відповідальність за все що відбувається на рингу. Він радиться з лікарем, але рішення приймає сам.

Гонг не може врятувати боксера, котрий попав у нокдаун, від зупинки рахунку. Рефері продовжує рахунок до кінця.

Удар гонга може врятувати від поразки нокаутом, коли раунд закінчився до завершення рахунку рефері.

Три нокдауни в одному раунді, або чотири упродовж поєдинку призводять до автоматичної його зупинки.

Можливо лише за певних умов. Стан боксера оцінює рефері.

У міжнародних змаганнях застосовуються рукавички масою 10 унцій (1 унція – 29, 86г).

В легких вагових категоріях застосовуються рукавички масою 8 унцій, потім 10, а у супер-важкій ваговій категорії – 12 унцій.

На рукавичках позначається місце, яким можна наносити удари.

Такі вимоги відсутні.

Обов’язковим є медичне обстеження до поєдинку, а при нокдауні чи нокауті – після двобою.

Обов’язковою є комп’ютерна томографія черепа перед кожним поєдинком. В разі отримання боксером важкої травми в наслідок неякісного медогляду лікарів можуть присудити пожиттєве утримання боксера.

Боксери виступають у майках.

Майки не використовуються.

Боксер не має права носити бороду, лише вуса. Волосся не повинне закривати очі.

У правилах професійного боксу такий пункт відсутній.

Не дозволяється покривати тіло будь-якими препаратами.

Дозволяється змащувати брови вазеліном.

В олімпійському боксі поєдинок триває чотири раунди по 2 хв з інтервалами відпочинку 1 хв.

Перший двобій професіонал проводить у чотири раунди. Двобої за чемпіонські титули (національні, континентальні) тривають до 10 раундів; за інтерконтинентальні та світові титули (WBC і WBA) – до 12 раундів, (IBF) – до 15 раундів.

В олімпійському боксі 12вагових категорій *

У професійному боксі 17 вагових категорій.


* Спортивная газета “Ринг”, 1 сентября 2002 г.



Тривалий час у боксі не було розподілу спортсменів за ваговими категоріями. Лише в 1909 р. Лондонський національний спортивний клуб розробив правила з восьми вагових категорій. На сьогодні визнано 17 вагових категорій у професійному боксі [Бокс. Енциклопедія, 1998]:


Вагова категорія

Гранична маса

тіла , кг

Перша щонайлегша

Друга щонайлегша

Третя щонайлегша

Перша найлегша

Друга найлегша

Перша напівлегка

Друга напівлегка

Перша легка

Друга легка

Перша напівсередня

Друга напівсередня

Перша середня

Друга середня

Перша напівважка

Друга напівважка

Перша важка

Суперважка

47,672

48,998

50,802

52,095

53,524

55,339

57,152

58,927

61,235

63,603

66,678

69,850

72,575

76,204

79,379

86,183

понад 86,183


Для порівняння нагадаємо, що міжнародна федерація боксу (АІВА) поділяє боксерів на 12 вагових категорій. Але як у непрофесійному, так і в професійному боксі найбільш престижною є перемога у суперважкій ваговій категорії. З 1892 р. спочатку епізодично, а у подальшому систематично проводяться поєдинки за звання чемпіона світу у суперважкій категорії.

До початку 1960-х років у світі існувала лиш одна організація, що культивувала професійний бокс - Всесвітня боксерська асоціація (WBA). Вона була створена в 1920 р. зі штаб-квартирою у Венесуелі. WBA проводить змагання за титули чемпіонів світу в усіх вагових категоріях, а також формує рейтинги боксерів-професіоналів за своєю версією.

У 1963 р. національні федерації професійного боксу 11 країн (Аргентина, Бразилія, Великобританія, США, Мексика та ін.) створили Всесвітню боксерську раду (WBC) з такими ж функціями, що й WBA. Ця організація зі штаб-квартирою у Мехіко швидко зміцніла і на початку ХХІ ст. об’єднує 161 національну і 10 континентальних федерацій з професійного боксу.

В 1983 р. було створено Міжнародну боксерську федерацію (IBF) зі штаб-квартирою в Атлантик-Сіті. Ця організація також успішно пройшла організаційний період і вже наприкінці 1990-х років майже 100 провідних її боксерів були визнані WBA та WBC.

У подальшому сформувалися ще дві організації професійного боксу - Всесвітня боксерська організація (WBO) та Всесвітня боксерська федерація (WBF), але їхній рівень і популярність у світі значно нижчі за перші три.

Найбільш престижною серед існуючих версій вважається WBA. Так в матчі між чемпіоном WBA Евандером Холіфілдом і чемпіоном IBF Майклом Мурером, що відбувся у серпні 1997р., гонорар Холіфілда становив 20 млн доларів, а Мурера - лише 8 млн. Але незалежно від престижності переможці отримують титул чемпіона світу за певною версією, тобто одночасно може бути кілька чемпіонів світу в одній ваговій категорії. Між чемпіонами світу за окремими версіями проводяться поєдинки за звання абсолютного чемпіона світу.

Важливою особливістю професійного спорту є формування його еліти - групи видатних спортсменів, популярність яких створюється всіма доступними методами - системою змагань, засобами масової інформації, формуванням індивідуального іміджу тощо.Історія професійного спорту і, насамперед, боксу - це історія його видатних представників та створення навколо них атмосфери яскравих виступів, великих прибутків, інтриг, чуток, конфліктів тощо. Особливе місце надається суперважкій ваговій категорії, видатні представники якої є найпопулярнішими боксерами. Так, величезна популярність боксу в 1920-х роках була тісно пов’язана з іменем Джека Демпсі, 1930-40-х - Джо Луіса, 1950-х - Роккі Марчіано. В 1921 р. Д.Демпсі став учасником першого в світі бою з призовим фондом 1 млн доларів. У четвертому раунді він переміг нокаутом відомого французького боксера Жоржа Карпантьє. Цей матч вперше транслювався на весь світ по радіо, що сприяло зростанню популярності боксу. Джо Луіс, на прізвисько “Коричневий Бомбардир”, за 16 років кар’єри на професійному рингу провів 70 боїв, 53 з яких виграв нокаутом і лише 3 програв. Не менш вражаюча кар’єра Р.Марчіано. З 1947 по 1956 рік він провів 49 боїв і всі виграв, у тому числі 43 – нокаутом [Левенштейн И., 2003]. Найбільш яскравою фігурою професійного боксу в 1960-70-х роках був Кассіус Клей (Мохамед Алі). Він став олімпійським чемпіоном у напівважкій ваговій категорії в 1960 р. в Римі і перейшов у професіонали, де зробив блискучу кар’єру - тричі завоював титул абсолютного чемпіона світу (в 1964 р. переміг Сонні Лістона, в 1974 р. - Джорджа Формена і в 1978 р. - Леона Спінкса). Не менш легендарною є також постать Джорджа Формена. Він, як і Клей, розпочав професійну кар’єру після того, як у 19-річному віці переміг на Олімпіаді (1968 р., Мехіко) у важкій ваговій категорії. Чемпіоном світу серед професіоналів став у 1973 р., у 1974 р. програв титульний поєдинок за звання абсолютного чемпіона світу Клею і в 1977 р. залишив бокс. Через одинадцять років він знову повернувся на ринг. У 1994 р. у віці 45 роківД.Формен виграв бій у чемпіона світу за двома версіями (WBC i WBA) Майкла Мурера. Останній свій поєдинок на професійному рингу Формен провів у 1997 р. Судді віддали перемогу його суперникові Біггсу, хоча на думку фахівців кращим був він.

З середини 1980-х і до початку 2000-х років досить популярним був Майк Тайсон. В 1987 р. у 21-річному віці він вперше у суперважкій ваговій категорії став абсолютним чемпіоном світу за трьома провідними версіями (WBA, WBC, IBF).

Найбільш яскравим спортсменом 1990-х років був Евандер Холіфілд. В 1984 р. він став бронзовим призером Ігор ХХІІІ Олімпіади в Лос-Анджелесі у напівважкій ваговій категорії. Через відносно малу масу тіла, на думку фахівців, у нього було мало шансів досягти високих результатів у сеперважкій ваговій категорії. Але шість років напруженої фізичної підготовки, роботи над удосконаленням технічної і тактичної майстерності та психічної підготовленості дозволили йому третім в історії професійного боксу завоювати чемпіонські пояси трьох провідних світових версій і стати абсолютним чемпіоном світу у 1990 р. Цей титул він зберігав до 1992 р., коли програв Р.Бауі у 12-раундовому поєдинку. В 1993 р. він взяв реванш у Р.Бауі, а у 1996 та 1997 рр. двічі перемагав М.Тайсона. В 1999 р. він зазнав поразки від Леннокса Льюіса. Повага Холіфілда до суперників, поведінка в житті і на рингу сприяли тому, що він отримав не типове для професійного спорту прізвисько “Лорд”.

У другій половині 1990-х років та на початку 2000-х на професійному рингу домінував англійсьикй боксер Л.Льюіс, який у 1999 р. завоював титул абсолютного чемпіона світу у суперважкій ваговій категорії і володів чемпіонськими поясами найпрестижніших версій (WBA, WBC, IBF).У 2002 р. за його та М.Тайсона участі відбувся найдорожчий у професійному боксі матч. На його організацію і проведення було витрачено 23 млн доларів. Обидва учасники отримали гонорари по 17,5 млн доларів. Загальний прибуток від матчу склав біля 150 млн доларів.

Популярність професійного боксу безперервно зростає. Лише у США кількість професіональних боксерів становить близько п'яти тисяч чоловік. Понад 500 з них є постійними учасниками боксерського бізнесу [Гуськов С.И., 1988]. Великих успіхів на професійному рингу добилися українські боксери. Першим в Україні чемпіоном Європи серед професіоналів став у 1995 р. Олександр Гуров. У 1999 р. він здобув титул інтерконтинентального чемпіона за версією WBA. У подальшому О.Гуров двічі виборював право на проведення титульного бою за звання чемпіона світу, але здобути титул йому не вдалося. Першим чемпіоном світу серед професіоналів (версія WBO) став Андрій Сінєпупов (1-ша напівсередня категорія). У найбільш престижній суперважкій ваговій категорії видатних успіхів добилися брати Володимир та Віталій Клички. Спочатку Віталій Кличко у 1999 р. завоював титул чемпіона світу за версією WBO і тричі його відстояв. Згідно статуту WBO золотий пояс чемпіона вартістю 30 тис доларів назавжди залишився у Віталія. Щоправда, у подальшому він втратив титул, програвши через травму бій американцю Крісу Бьорду. А потім молодший брат, олімпійський чемпіон Атланти Володимир Кличко 14 жовтня 2000 р. у поєдинку з К.Бьордом також виборов чемпіонський титул за версією WBO і п’ять разів його відстояв. Але в шостому поєдинку програв титул чемпіона світу за версією WBO К.Сандерсу із Південноафриканської республіки.



Двобій на кулаках почав комерціалізуватися ще у Стародавній Греції.

Перша згадка про бокс у новітній час належить до 1681 р. (Англія).

Датою відродження боксу, як різновиду спортивних двобоїв, є 1719 р.

Першим професіональним кулачним бійцем вважається англієць Джеймс Фігг.

Перші правила для “всіх боїв на арені” розробив Джон Боутон.

Правила боксу в рукавичках (“Правила маркіза Квінсберрі”) розробив у 1867 р. Джон Грехем Чамберс.

Між правилами різних світових боксерських версій (WBA, WBC, IBF, WBO) існують суттєві розбіжності.

З 1892 р. проводяться поєдинки за звання чемпіона світу.

В 1920р. було створено Всесвітню боксерську асоціацію (WBA), яка проводить змагання за титули чемпіонів світу і формує рейтинги боксерів-професіоналів за своєю версією. Аналогічні функції виконують створені пізніше боксерські організації (WBA – 1963р., IBF – 1983р. та ін.).

Важливою особливістю професійного боксу є формування спортивної еліти: Д.Демпсі, Д.Луіс, Р.Марчіано, М.Алі, Д.Формен, М.Тайсон, Е. Холіфілд, Л.Льюіс.

Вагомий вклад у розвиток боксу зробили українські боксери суперважкої вагової категорії Володимир та Віталій Кличко.





Футбол


Батьківщиною футболу справедливо вважається Англія. Проте ігри з м’ячем, окремі елементи котрих подібні до футболу, були відомі в глибокій давнині у Єгипті, Китаї, Греції, Римській імперії та інших країнах.

У 40-х роках ХІХ ст. у середніх навчальних закладах Англії, де заняття фізичними вправами проводилися тричі на тиждень, найпопулярнішими були ігри з м’ячем, котрі у подальшому трансформувалися у футбол і регбі.

Перший футбольний клуб під назвою “Шеффілд Юнайтед” було засновано у 1855 р. у Шеффілді. Другий найстаріший футбольний клуб "Ноттс Каунті" засновано у 1862 р. До речі, вони й донині функціонують в англійському футболі.

До середини ХІХ ст. футбол розвивався стихійно - не було календаря змагань та єдиних правил гри. У різних клубах грали за своїми правилами. Перша спроба розробити єдині правила гри була здійснена в 1846 р. у Кембріджі. Але вона не мала успіху. Проте один з перших творців правил гри у футбол на прізвище Трінг наполегливо продовжував розробляти і впроваджувати у практику єдині правила гри. В 1862 р. трінг видав перший збірник з 10 правил під назвою "Найпростіша гра". Дивовижно, але практично всі вони діють і сьогодні. На той час футбол ще був сумішшю власне футболу і регбі. Тому пропозиції Трінга не знайшли належного розуміння і розвитку. Але його ідеї були використані при розробці нових правил гри після створення Англійської асоціації футболу. Її було започатковано 26 жовтня 1863 р. на зборах керівництва 11 футбольних клубів Англії з ініціативи представника клубу "Барнс" Е.Морлі [Тейлор Ф., 1985]. Це була перша футбольна асоціація у світі. Вступний внесок до Асоціації становив одну гінею (фунт і один шилінг) на рік.

У листопаді 1863 р. на четвертому засіданні Англійської асоціації футболу були прийняті перші офіційні правила гри у футбол з 12 пунктів. Проте календаря змагань асоціація не розробила. Ігри проводилися стихійно, переважно тоді, коли з'являлося бажання пограти у футбол і була можливість зібрати всіх гравців команд. В 1871 р. гравець команди "Уондерерс", містер К.У.Елкок запропонував затвердити перехідний Кубок Футбольної асоціації, котрий будуть виборювати всі команди асоціації у змаганнях з вибуванням (ці змагання досить популярні в Англії і донині). Перший фінал змагань на Кубок відбувся 16 березня 1872 р. у присутності 2 тис глядачів.

Перший міжнародний футбольний матч між командами Шотландії та Англії відбувся 30 листопада 1872 р. у Глазго і закінчився з рахунком 0:0.

На той час гравці були аматорами. Вони вели безкомпромісну, але справедливу боротьбу. Наприклад, у фінальному матчі Кубку Футбольної асоціації Англії 1875 р. між командами “Олд Ітонієнс” і “Роял Енджінієрс” гравець першої з них отримав травму і не зміг продовжити гру. Тоді капітан команди суперниці для відновлення рівноваги добровільно пішов з поля. Але вже на початку 80-х років ХІХ ст. власники клубів почали таємно виплачувати окремим гравцям грошові винагороди за успішні виступи. Виникла об’єктивна необхідність легалізувати професіоналізм у футболі.

На початку 1888 р. шотландець Уільям Макгрегор запропонував створити професійну футбольну лігу з провідних клубів Англії, котрі б розігрували між собою першість за заздалегідь встановленим розкладом ігор на своєму і чужому полі. Це, на його думку, сприяло б підвищенню зацікавленості глядачів і зростанню майстерності футболістів. У березні 1888 р. на зборах представників футбольних клубів було вирішено: "Створити союз або лігу з 12 провідних клубів Англії". Переможця вирішили визначати за кількістю набраних очок - два за перемогу і одне за нічию. Так започаткувався перший у світі чемпіонат з футболу. Він відбувся у сезоні 1888/89 рр. і дав першого чемпіона - "Престон Норт Енд", який виграв усі зустрічі чемпіонату і виборов Кубок ліги. Своїм успіхом клуб значною мірою був зобов'язаний менеджеру У.Садделу, котрий запросив до команди кількох кваліфікованих гравців з Шотландії і заплативїм за перехід до своєї команди. Фактично це був перший випадок купівлі гравців клубом у футболі.

З часу легалізації професіоналізму у футболі керівництво клубів спільними зусиллями розробило ключові положення функціонування ліги і клубів. Зокрема була введена система укладання контрактів між клубами і гравцями, згідно з якими футболіст на все життя ставав власністю клубу. Це створило певні перепони щодо переходів кращих гравців з клубу до клубу за вищу винагороду. Але зростаюча спортивна конкуренція поставила на порядок денний нову проблему - купівлі і продажу гравців клубами, оскільки багатші клуби старалися перекупити класних футболістів у менш заможних клубів. У 1894р. Асоціація постановила: "Клубам забороняється отримувати або сплачувати гроші за перехід гравців". Але це рішення залишилося лише на папері. Купівля і продаж гравців набували значного поширення. В 1905 р. Альф Коммон був першим, за кого заплатили тисячу фунтів. В 1928 р. суперзірки англійського футболу коштували вже 10 тис. фунтів.

До контрактів включався пункт у якому визначався рівень максимальної заробітної плати футболістів. На початку існування ліги такою "межею" була сума чотири фунти на тиждень під час сезону і три - під час перерви в сезоні (травень - липень). З часом заробітна плата футболістів зростала, але не надто бурхливо. Наприклад, легендарний Стенлі Меттьюз отримував близько 1000 фунтів стерлінгів на рік, а середня зарплата робітника в промисловості становила 400 фунтів стерлінгів [Штефны Р., 1990].

Організація регулярного чемпіонату з чітким календарем змагань сприяла зростанню інтересу глядачів до футболу. Це спонукало керівництво ліги переглянути кількісний склад команд. Була створена нижча ліга і розроблена система вибування з вищої в нижчу і, навпаки, переходу з нижчої до вищої ліги. У подальшому (1920 р.) було організовано третю групу, що поділилася на північну і південну підгрупи. Так за 32 роки з моменту заснування ліги вона розширилася до 88 клубів у яких нараховувалося понад три тисячі футболістів-професіоналів [Тейлор Ф., 1985].

У ХХ ст. футбол став одним з найпопулярніших і найприбутковіших видів спорту не тільки в Англії, а й у всьому світі. У 1904 р. було створено Міжнародну Федерацію футболу (ФІФА). За станом на 2005 р. ФІФА об’єднує 205 національних асоціацій і має шість континентальних гілок. В період з 1995 по 1998 р. сукупна дохідна частина бюджету ФІФА становила 519 млн,. а витрати 489 млн швейцарських франків. У 1999-2002 рр. сукупна доходна частина бюджету зросла до 2 млрд 570 млн швейцарських франків (до 2002 р. співвідношення франк-долар складало 1,5 до 1,0, а нині біля 1,3 до 1,0). ФІФА розробила розгалужену систему різноманітних змагань (від клубних команд до національних збірних), що проходять практично безперервно і приносять величезні прибутки. Вона стала першою міжнародною спортивною федерацією, котра поділяє футболістів не на професіоналів та аматорів, а за рівнем їхньої спортивної майстерності та віком. Аналогічні підходи застосовують нині майже всі професійні та напівпрофесійні міжнародні спортивні федерації і ліги.



Першу в світі футбольну асоціацію було утворено в Англії у 1863 р. В тому ж році Англійська асоціація футболу уклала перші офіційні правила гри.

В 1888 р. було створено першу у світі професійну футбольну лігу Англії.

В 1888 р. менеджер англійської команди “Престон Норт Енд” У.Саддел вперше в історії футболу придбав кваліфікованих шотландських футболістів.

В сезоні 1888/1889 в Англії було засновано професійну футбольну лігу і проведено перший у світі національний чемпіонат з футболу.

В 90-х роках ХІХ ст. у професійній футбольній лізі Англії було запроваджено контрактну систему найму гравців.

На початку ХХ ст. в Англії було утворено другу і третю футбольні ліги і розроблено правила ротації команд між лігами.

У 1904р. засновано Міжнародну Федерацію футболу. (ФІФА).

На початку ХХІ ст. ФІФА стала однією з найприбутковіших професійних ліг світу.


Теніс


Ще в період середньовіччя в Італії, Франції, Англії була відома гра у м'яч, який перекидали через сітку долонею, а з середини XV ст. ракеткою. Близько 1600 р. у Парижі існувало понад 100 тенісних клубів. Уже в XVI ст. були відомі ракетки, у котрих у дерев'яному ободі були натягнуті жили. Тоді ж було застосовано принцип підрахунку, що зберігся і донині (15, 30, 45, 60; число 60 означало перемогу у грі).

Сучасний теніс сформувався у Великобританії наприкінці XIX ст. Засновником цієї гри вважається офіцер британської армії Уолтер Уінгфілд (1873 р.). Він сформулював і у 1874 р. опублікував правила гри. Тоді гра називалася лаун-теніс. На той час у Великобританії було уже створено Всеанглійський лаун-тенісний і крокетний клуб, який став організатором першого Вімблдонського турніру з тенісу серед чоловіків у 1877 році. З того часу і донині він не був проведений лише у 1915-1918 рр. та у 1940-1945 рр. у зв'язку зі світовими війнами. З 1884 р. у Вімблдонському турнірі беруть участь жінки. На сьогодні це один з найпопулярніших турнірів у світі і вважається неофіційним чемпіонатом світу на трав'яних кортах.

Наприкінці ХІХ – початку ХХ ст. теніс набув поширення у різних країнах на різних континентах. Зокрема до США теніс було завезено у 1874 р. із Англії. Тенісну асоціацію в США , до якої входило 34 клуби, було засновано у 1881р. Того ж року було проведено перший в США відкритий тенісний турнір у Ньюпорті.

Професійний теніс у США розпочав формуватися у 1925 р. В 1926 р. футбольний менеджер К.Пайл найняв кількох тенісистів і організував комерційне турне. В 1927 р. гравець В.Річардс став ініціатором створення професійної асоціації тенісу США. Проте на той час менеджери і організатори турнірів досить часто несли збитки.

В 1891 р. започатковано всефранцузькі змагання. Спочатку у них брали участь лише французи, а з 1924 р. вони стали відкритими для іноземців.

З 1905 р. проводяться тенісні чемпіонати Австралії. У подальшому чотири названі змагання під назвою турніри "Великого шлему" стали найпопулярнішими у світі як для професіональних тенісистів, так і для аматорів.

Міжнародна федерація тенісу (ITL) заснована у 1912 р. в Парижі. Вона визнає такі категорії гравців: аматор- гравець, який прямо або опосередковано не отримує грошових винагород за гру або навчання грі; гравець- спортсмен, який досягнув 18-річного віку, підтримує принципи своєї національної асоціації і отримує грошові винагороди за гру; зареєстрований професіонал- спортсмен, який підписав контракт з організацією, що не належить до національної асоціації і отримує грошові винагороди за участь у змаганнях, які організовані не національною асоціацією країни, де проводяться змагання. Проте до кінця 1960-х років аматорський і професійний теніс розвивались окремо один від одного.

В березні 1968 року, за пропозицією Федерації тенісу Швеції, Генеральна асамблея Міжнародної федерації тенісу у Парижі проголосила еру "відкритого тенісу". З того часу тенісисти-аматори стали брати участь у турнірах професіоналів, а провідні професіонали - виступати в аматорських змаганнях за національні збірні своїх країн (Кубок Девіса, а з 1988 р. і Олімпійські ігри).

У 1972 р. з ініціативи провідних тенісистів з різних країн було створено Асоціацію тенісистів-професіоналів (АТР), а рік по тому - Жіночу асоціацію професійного тенісу (WITA), котру у 1990 р. було перейменовано у Всесвітню тенісну асоціацію (WTA). Членство в обох організаціях індивідуальне, тобто конкретна особа повинна подати заяву і сплатити членський внесок. Обидві організації тісно співпрацюють з ІTL. Оскільки членство в АТР та WТА персональне, спеціальних керівних органів професійного тенісу в окремих країнах не існує. Розвитком як аматорського так і професійного тенісу у конкретних країнах займаються національні федерації, що входять до ІТL.

Новостворені організації (АТР, WTA) мають на меті розвиток професійного тенісу і зміцнення його позицій на світовій спортивній арені, вдосконалення системи змагань, захист інтересів тенісистів-професіоналів, формування "рейтинг-листів" спортсменів. АТР і WTA систематично публікують рейтингові списки спортсменів згідно з набраними ними очками у турнірах за розробленими Асоціаціями системами. Перший "рейтинг-лист" АТР опублікувала 23 серпня 1973 року. Тоді в ньому було всього 125 тенісистів із 30 країн. Нині в рейтингах АТР та WTA сотні професіоналів.

Наприкінці 1980-х років АТР розробила "Програму з обслуговування тенісистів". Програма, або як її ще називають "Університет АТР", є обов'язковою для всіх нових членів АТР. До програми навчання входять різноманітні курси: як поводити себе під час змагань, як спілкуватися з журналістами, як вести фінансові справи тощо.

Після проголошення ери відкритого тенісу (1968 р.) стосунки між ІТL та професійним тенісом розвивалися досить успішно. У 1970-х роках вони почали погіршуватися, що на початку 1990-х років призвело до організації Асоціаціями професійних тенісистів і тенісисток власних турів. ІТL відреагувала створенням Комітету з проведення турнірів "Великого шлему" (AUSTRALIAN OPEN; ROLAND GARROS; WIMBLEDON; US OPEN) і заснувала Кубок “Великого шлему” з рекордним призовим фондом (з розрахунку на одного учасника). Переможцем першого турніру на Кубок “Великого шлему”, що відбувся у 1990 р. став 19-річний американець Піт Сампрас, який у подальшому став однією з найяскравіших зірок світового тенісу.

В 1986 р. було засновано Фонд розвитку “Великого шлему”. Він фінансується доброчинними внесками організаторів турнірів “Великого шлему” та Міжнародною федерацією тенісу. Основним завданням фонду є сприяння розвиткові тенісу в усьому світі. Зокрема, на кошти фонду щорічно проводяться різні курси для тренерів, адміністраторів та інших фахівців. Передбачена також програма розподілу спортивного знаряддя, що призначене, головним чином, для розвитку юніорського тенісу. Фонд також надає підтримку молодим талановитим тенісистам із різних країн. Свого часу таку підтримку отримали відомий тенісист із Зімбабве Байрон Блек та перша ракетка світу 2000 року, бразилець Густаво Куертен. Окрім того, фонд фінансово підтримує проведення різноманітних турнірів спортсменів-професіоналів.

Отож, як бачимо, Міжнародна федерація тенісу та Асоціація тенісистів-професіоналів і Всесвітня тенісна асоціація від конфронтації перейшли до співпраці з метою подальшого спільного розвитку тенісу.





Сучасний теніс сформувався у Великобританії наприкінці ХІХ ст.

Перший Вімбілдонський турнір з тенісу серед чоловіків відбувся у 1887 р. Наприкінці ХІХ – початку ХХ ст. теніс набув популярності у різних країнах на різних континентах.

Професійний теніс почав формуватися на початку ХХ ст.

У 1968р. започатковано відкриті змагання в тенісі (аматори спільно з професіоналами).

У 1972 р. створено Асоціацію тенісистів-професіоналів (АТР), а у 1973 р. – Жіночу асоціацію професійного тенісу (WITA), котру у 1990 р. перейменовано у Всесвітню тенісну асоціацію (WTA). Членство у обох організаціях персональне.

Найпопулярнішими змаганнями в тенісі є чотири турніри “Великого шлему” (відкриті чемпіонати Австралії, Франції, Англії та США)




Автомобільний спорт


Автомобільний спорт - один з найпопулярніших видів професійного спорту, який, разом з чисто спортивними завданнями (змагання з метою визначити кращих гонщиків), виконує ще дві важливі функції: пошук найбільш ефективних шляхів вдосконалення автомобільної техніки і реклама нових марок автомобілів, а отже і розширення ринків збуту.

Термін “автомобіль” історики приписують французькому інженеру -механіку Ніколя Кюньон, який у 1769 р. обладнав свого воза паровим двигуном і дав йому цю назву. Проте перші автомобілі, що успішно експлуатувалися, було створено лише у 1886 р. Їх побудували незалежно один від одного німці Карл Бенц і Готліб Даймлер. У США перший автомобіль було створено у 1892 р.

Слід зазначити, що ні в Європі, ні в Америці новий вид транспорту не викликав значної зацікавленості покупців. Необхідно було вжити заходів, котрі б привернули увагу громадськості до автомобілів і продемонстрували їхню перевагу над іншими видами транспорту. Так виникла ідея проведення автогонок. Першим змаганням на технічних пристроях стали перегони Париж-Руан у 1894 р.У цих змаганнях могли брати участь будь-які технічні пристрої, що мали механічний привід на колесах. За сучасною термінологією це могли бути автомобілі і мотоцикли. Перший приз (5 тис. франків) завоювали екіпажі автомобілів “Пежо” і “Панар-Левассор”, що подолали дистанцію 126 км з середньою швидкістю 20-22 км/год. Наступного року відбулася гонка по маршруту Париж-Бордо-Париж, а у подальшому гонки стартували в Парижі, а фінішували в містах інших європейських країн (Амстердам, Берлін та ін.). В 1895р. проведено першу автогонку і в США (Чікаго). Проведення гонок продемонструвало достоїнства автомобілів як ефективного транспортного засобу і сприяло активізації автомобілебудування.

В 1895р. було засновано перший автомобільний клуб Франції.Два роки потому в Німеччині почало функціонувати “Центральне Європейське Товариство автомобілістів”, а ще через два роки - було створено і “Автомобільний клуб Америки”. Наприкінці ХІХ - на початку ХХ ст. автомобільні товариства і автоклуби почали створюватися й в інших країнах, а автогонки ставали дедалі більш популярними.

Першими міжнародними автоперегонами стали змагання на приз “Джеймс Гордон Беннет Трофі” (1900-1905 рр.). У цій гонці від кожної країни могли брати участь по три екіпажі.

У 1904 р. було створено Міжнародну асоціацію визнаних автомобільних клубів, яка стала попередником нині діючої Міжнародної автомобільної федерації (FIA).Основними завданнями новоствореної організації була організація і контроль за проведенням автоперегонів.

У 1909 р. в Індіанаполісі (США) було збудовано спеціальний автодром з овальною трасою довжиною 2,5 милі, яка з 1911 р. стала місцем проведення одного з популярних і нині змагання - “500 миль Індіанаполіса”. Створення автодрому сприяло розвиткові автомобілебудування не тільки в США, а й у країнах Європи. Через перемоги в цьому престижному змаганні європейські автомобілебудівники старалися пробитися на американський ринок.

Автомобілі, що застосовуються в автоспорті, класифікуються за різними критеріями і ознаками, котрі регламентуються Міжнародним спортивним кодексом FIA. У змаганнях з різних видів автоспорту застосовуються серійні, спортивні, гоночні і ралійні автомобілі.

Найбільш популярними автомобільними змаганнями, є чемпіонат світу Формула–1, які було започатковано у 1950р. Окрім них проводяться автоперегони ”„Формула – 3000”, „Формула – 3”, „24 години Ле Манна” (перегони упродовж доби без перерви) тощо.

Перший чемпіонат світу з автогонок Формула – 1 відбувся у 1950р. і складався з шести етапів. В сезоні 2005р. гонщики змагалися на 19-ти етапах, перший з яких відбувся 06.03.2005 в Австралії, а останній – 16.10.2005р. в Китаї. Першим чемпіонам був італієць Дж. Ніно Фаріна із команди “Альфа-Ромео” [Лебедко С., 2002]. Найтитулованішим учасником змагань Формула – 1 є пілот команди “Феррарі” М.Шумахер, який сім разів виборював титул чемпіона.

Проводяться також чемпіонати світу по автораллі (раллі „1000 озер” у Фінляндії; раллі „Монте-Карло”; раллі „Акрополіс” у Греції; раллі „Швеція” та ін.).

Популярними в останні роки стали міжнародні перегони за “Дакар”. В них беруть участь команди на вантажівках і легкових автомобілях та мотогонщики. Про їхню популярність може свідчити той факт, що у перегонах 2006р. взяли участь 230 мотоциклістів, 180 екіпажів на легкових автомобілях та 75 екіпажів на вантажівках. Їх супроводжували 240 автомобілів сервісної служби (технічки, польові кухні, шпиталі тощо).

В 1960-ті роки активізувалася боротьба за безпеку в автомобільних перегонах. В 1966 р. було створено профспілку пілотів „Гран-прі” на чолі з Джо Боньє. Завдяки роботі профспілки траси для автогонщиків були обладнані спеціальними зонами безпеки, відбійними бар’єрами.

В ці ж роки в автоспорт прийшли спонсори. В 1970-х роках різні компанії і фірми почали укладати спонсорські контракти не тільки з командами, а й зі спортсменами. Серед спонсорів переважали компанії котрі виробляли пальне, мастила, гуму, цигарки. Економічна ефективність автоперегонів зросла з початком телетрансляцій змагань у 1960-х роках. Завдяки величезній глядацькій аудиторії значно зросли суми спонсорських контрактів та вартість реклами, що сприяло подальшому зростанню прибутків команд та пілотів.



Перші автомобілі, що успішно експлуатувалися, незалежно один від одного побудували німці Карл Бенц і Готліб Даймлер у 1886 р.

Перші автоперегони відбулися у 1894 р. за маршрутом Париж-Руан. Приз за перше місце становив 5 тис франків.

В 1895 р. засновано перший автомобільний клуб Франції.

В 1897 р. було створено „Центральне Європейське Товариство автомобілістів”.

Перші міжнародні автоперегони на приз „Джеймс Гордон Беннет Трофі” проводились у 1900 – 1905 рр.

У 1904 р. створено Міжнародну асоціацію визнаних автомобільних клубів, котра у подальшому реформувалася у Міжнародну автомобільну федерацію (FIA).

Під егідою FIA проводяться численні автоперегони найпопулярнішими і найприбутковішими серед яких є чемпіонат світу „Формула-1”.

В 1966р. створено профспілку пілотів “Гран-прі”, яка повела боротьбу за безпеку в автомобільних перегонах.




Велоспорт


Професійні велоперегони почали проводити наприкінці ХІХ ст. у Франції, де велосипедний спорт був найбільш розвинутий. Великої популярності набули перегони Бордо-Париж, Париж-Рубе, Париж-Тур. З 1902 р. упродовж 11 років велогонку Бордо-Париж організовувала, фінансувала і висвітлювала популярна французька газета ЛеВело.

У 1903 р. з ініціативи працівника іншої газети (Л’Ото) Лео Лефевра її власник, бувший велогонщик Анрі Деграндж запропонував своє бачення престижної велогонки світу”: тривалість перегонів 19 діб; 6 етапів з відпочинком між ними від одного до чотирьох днів; загальна довжина перегонів близько 2500 км. 1 липня 1903 р. з передмістя Парижу до Ліона (перший етап – 467 км) стартували 60 велогонщиків у першій „Тур де Франс”.На подолання цього етапу знадобилося не менше 20 годин. До фінішу багатоденної гонки дійшли лише 20 велосипедистів. Першим переможцем „Тур де Франс” став 32-річний Моріс Гарен. Загальну дистанцію 2428 км від подолав за 94 години 33 хв.

Гонка 1904р. супроводжувалася хуліганськими вчинками деяких глядачів. Після того як проїзджали їхні кумири, вболівальники заважали іншим спортсменам продовжувати гонку (зводили на шосе барикади, нападали на гонщиків, розкидали на дорозі гвіздки та інші гострі предмети). Лише втручання Французького союзу велоспорту врятувало гонку від краху. Після вивчення подій навколо перегонів Союз дискваліфікував чотирьох велогонщиків, які фінішували першими, звинувативши їх у „сприянні хуліганським вчинкам”. Переможцем об’явили 19-річного Анрі Карне. Окрім цього були внесені зміни до правил проведення перегонів у 1905 р.: відмінили їзду у нічний час; до маршруту перегонів вперше включили гірські перевали.

З того часу перегони „Тур де Франс” почали набувати все більшої популярності і не проводилися лише під час першої (1915 – 1918 рр.) та та другої (1940 – 1946 рр.) Світових воєн.

Найбільша загальна довжина траси перегонів „Тур де Франс” (понад 5000 км.) і кожного з етапів (понад 300 км) була в період 1911–1929рр. У подальшому спостерігалась тенденція зменшення як загальної довжини траси, так і довжини етапів. З 1990 р. загальна довжина траси складала 3500 – 3900 км, що поділяються на 21 етап. Зокрема, у 2005 р. загальна довжина траси становила 3607 км. Найдовший із 21 етапів становив 239,5 км, а найкоротший – 19 км. Призовий фонд становив 3 млн євро, у т.ч. нагорода за перемогу у загальному індивідуальному заліку – 400 000 євро. Щоб отримати більші прибутки від спонсорів та рекламодавців організатори „Тур де Франс” змінюють її маршрут, у т.ч. з заїздами до сусідніх країн.Наприклад, у 2005 р. два етапи проходили по території Німеччини. Головною особливістю гонки є те, що кожний етап проводиться на новому місці з великою кількістю безпосередніх і опосередкованих учасників:

Стартові і фінішні містечка облаштовуються збірними трибунами для вболівальників і офіційних осіб. Спеціальні бригади робітників встановлюють їх, розбирають, перевозять на місце наступного старту і фінішу, і знову монтують.

На обладнанні, технічному транспорті, велосипедах і комбінезонах велосипедистів розташовується реклама різноманітної продукції перш за все виробників товарів, що пов’язані з випуском і експлуатацією велосипедів.

Символами велогонки є майки різного кольору і рисунку. В 1919 р. з ініціативи А.Дегранжа лідера перегонів у загальному заліку стали одягати у жовту майку (колір паперу його газети „Л’Ото”). З 1933 р. майкою в горошок стали виділяти лідера в подоланні гірських етапів. За подолання кожного підйому в залежності від його складності нараховують від 3 до 15 очок. Хто набирає найбільше „гірських” очок, той отримує титул „короля гірських трас”. У 1953 р. запроваджено зелену майку. Нею виділяють того, хто набере найбільшу суму очок. На кожному етапі залікові очки нараховуються першим 25 велогонщикам.

В останні роки організатори розігрують приз для кращого молодого велосипедиста, а лідер у цьому заліку виступає у білій майці. У 2005 р. білу майку „Тур де Франс” завоював молодий український гонщик Я.Попович, який виступав у складі американської команди „Діскавері Ченнел”.

Велика популярність перегонів „Тур де Франс” змусила організаторів розробити кваліфікаційні вимоги до команд-учасниць. Нині до гонки допускається 21 найкраща професійна команда по 9 велосипедистів у кожній.

Популярність гонки забезпечують найбільш яскраві представники професійного велоспорту – французи Ж.Анкетіль і Б.Іно, бельгієць Е.Меркс, іспанець М.Індурайн. Цих чотирьох гонщиків об’єднує те, що завдяки високій майстерності та яскравим індивідуальним особливостям кожен з них зміг п’ять разів виграти гонку „Тур де Франс”: Ж.Анкетіль – в 1957 і 1961 – 1964 рр.; Е.Меркс – у 1969 – 1972 рр. і 1974 р.; Б.Іно – у 1978, 1979, 1981, 1982, 1985 рр.; М.Індурайн – у 1991 – 1995 рр. Найбільш яскравий слід у „Тур де Франс” залишив американський велосипедист Ленс Армстронг, у якого в жовтні 1996р. лікарі виявили рак яєчка, що дав метастази в легені і, навіть, в мозок. Після операції і багатомісячного лікування Армстронг тріумфально повернувся у великий спорт, вигравши одну з найпрестижніших багатоденних велогонок серед професіоналів – „Тур де Франс”. У подальшому він підряд вигравав цю гонку ще шість разів. Після сьомої підряд перемоги у „Тур де Франс” у 2005 році Армстронг заявив про завершення кар’єри професійного велогонщика. Армстронг очолює створену ним організацію по поротьбі з раковими захворюваннями, яка отримала 52 млн доларів на потреби хворих раком лише від продажу фірмових браслетиків від Ланса.

Великою популярністю у професійному велоспорті користуються також багатоденні велоперегони по Італії („Джіро Італія” – проводяться також з 1903 р.) та Іспанії („ Вуельта Іспанії” – з 1935 р.).

З 1927 р. проводяться чемпіонати світу серед професіоналів з шосейних велоперегонів. З того часу професійний велоспорт став зміцнювати свої позиції в світі. До 1965 р. він, як і аматорський велоспорт, розвивався під егідою Міжнародного союзу велосипедистів (UCI), який було засновано в 1900 р. В 1965 р. в структурі (UCI) було сформовано Міжнародну федерацію професійного велосипедного спорту (FIPC), що сприяло більш активному його розвитку[Все о спорте, 1978].Позитивні зміни МОК у ставленні до професійного спорту дозволили UCI на початку 1990-х років узаконити відкриті змагання з велоспорту, а з 1996 р. прийняти рішення щодо єдиної ліцензії для велосипедистів, так званого паспорта велосипедиста.

Міжнародна федерація професійного велосипедного спорту складає щорічні рейтинги велогонщиків-професіоналів на основі їх участі у змаганнях, котрі поділені на класи (див. 7.3.2.). У 2003 р. було рейтинговано понад 2000 велосипедистів, у т.ч. 27 українських гонщиків-професіоналів (Ярослав Попович – 32-й; Сергій Гончар – 64-й).

Заробітна плата професійних велогонщиків залежить переважно від їхнього рейтингу у світовій класифікації. На початку 1980-х років видатний італійський гонщик Ф.Мозер першим серед велосипедистів отримав за контрактом заробітну плату 1 млн доларів на рік. У 1996 р. п’ятиразовий переможець найпрестижнішої серед професійних велогонок „Тур де Франс” М.Індурайн отримав пропозицію від фірми ОНСЕ укласти угоду вже на суму 10 млн доларів на рік. Зрозуміло, що така заробітна плата доступна лише для окремих мегазірок професійного велоспорту. Проте, прибутки кваліфікованих професійних велогонщиків, як і в інших видах професійного спорту, мають стійку тенденцію до зростання починаючи з 1970 – 1980 рр.

Професійні команди, або як їх називають у велоспорті спортивні групи, формуються з гонщиків, яких умовно можна поділити на чотири категорії: лідери, фінішери, гірські гонщики і грегарі („чорноробочі”). Кожна команда формується навколо одного-двох спортсменів-лідерів, які здатні добитися індивідуального успіху. Вони особливо успішно виступають в гонках на час (Ж.Анкетіль, М.Індурайн, Л.Армстронг та ін.), дещо гірше на гірських етапах та у боротьбі на фінішних відрізках етапів. Наступна категорія гонщиків – фінішери або спринтери. Їх у класній команді також має бути один-два. Коли один з таких гонщиків приходить на фінішний відрізок етапу у загальній групі, то є висока ймовірність того, що він буде першим, або принаймні в числі призерів.

В кожній багатоденній шосейній велогонці, є від чотирьох до семи складних гірських етапів. Тому без одного-двох велогонщиків, які успішно можуть виступати в подоланні гірських етапів команда не може розраховувати на успіх.

Решту гонщиків складають так звані грегарі, які повинні допомагати лідерам якнайкраще виступити у генеральній класифікації, спринтерам − підготувати умови для вирішального спурту на фініші. Вони повинні бути дуже хорошими гонщиками, оскільки їм часто приходиться працювати набагато напруженіше, ніж лідерам. Лідерів необхідно прикривати від зустрічного вітру, від блокувань суперниками, постачати їм харчування (вода, енергетичний напій, калорійні батончики тощо) навіть, віддавати при необхідності велосипед, а самим очікувати під’їзду технічки і потім наздоганяти пелетон.

Професійний велоспорт найбільш розвинутий і найбільш популярний у Європі. Відповідно і найбільша кількість професійних велосипедних команд базуються у європейських країнах: Бельгія – по 9–11; Іспанія, Італія, Голландія, Португалія, Франція – по 5–7. Досить розвинутий професійний велоспорт у США (в різні роки функціонувало від 5 – до 7 кваліфікованих професійних команд) і Колумбії.



Перші велоперегони на комерційних засадах почали проводитися наприкінці ХІХ ст. у Франції.

У 1903р. з ініціативи власника газети „Л’Ото”, бувшого велосипедиста Анрі Дегранжа започатковано найпопулярніші нині багатоденні шосейні велоперегони „Тур де Франс”.

До найпрестижніших багатоденних шосейних велогонок серед професіоналів належать „Джіро Італія” та „Вульєта Іспанії”.

З 1927р. проводяться чемпіонати світу серед професіоналів з шосейних велогонок.

В 1900р. засновано Міжнародний союз велосипедистів (UCI).

В 1965р. в структурі UCI створено Міжнародну федерацію професійного велосипедного спорту (FIPC), котра проводить змагання серед велосипедистів-професіоналів, видає їм ліцензії та формує щорічні рейтинги спортсменів за результатами виступів у змаганнях.

На початку 1990-х років UCI узаконила проведення відкритих змагань серед велосипедистів.

В 1970–1980 роках почали бурхливо зростати прибутки від організації гонок професійних велосипедистів завдяки рекламно-спонсорській діяльності та продажу прав на телетрансляції.

Професійний велоспорт найбільш розвинутий в країнах західної Європи.




4. Особливості розвитку і функціонування професійного спорту в Європі.


Розвиток професійного спорту в Європі розпочався значно пізніше, ніж у Північній Америці. Він має свої особливості, що зумовлені історичними традиціями і концепціями розвитку спорту як в окремих країнах, так і в цілому на континенті.

На відміну від американського спорту, де чітко простежуються розбіжності між аматорським та професійним спортом, у Європі такої чіткої розмежованості не існує. Національні федерації з багатьох видів спорту об'єднують і аматорів і професіоналів. На розвиток професійного спорту в Європі значний вплив мають міжнародні спортивні організації і федерації, а також процеси міжнародної інтеграції. Стосовно культивування професійних видів спорту значних розбіжностей не існує. Це насамперед футбол, баскетбол, теніс, бокс, велосипедний спорт, автоспорт, хокей, гірськолижний спорт тощо.

Тривалий час розвиток професійного спорту в Європі гальмувався англійською концепцією аматорства, ставленням до професійного спорту МОК та міжнародних спортивних федерацій. Не випадково у законах про спорт, що прийняті у ряді країн, а інколи і в Статутах національних федерацій наводяться визначення статусу спортсмена-аматора та спортсмена-професіонала. Наприклад, Німецький футбольний союз наводить такі визначення понять:

футболіст-аматор- це той, хто отримує не винагороду, а тільки відшкодування своїх витрат;

футболіст-аматор, що уклав трудову угоду- це той, хто грає у футбол за контрактом і за винагороду, яка перевищує його середньомісячні витрати не більше ніж на 700 марок;

ліцензований або професіональний футболіст- це той, хто має ліцензію футболіста-професіонала від Німецького футбольного союзу (ДФБ) і уклав трудову угоду з футбольним клубом ліги, який також має ліцензію ДФБ.

У Бельгійському законодавстві також визначено статус спортсмена-професіонала. Це особа, котра працює за наймом і за участь у спортивних змаганнях отримує винагороду, що більша за встановлену суму.

У багатьох країнах Європи концепція аматорства з її цінностями та ідеалами домінувала над концепцією професіоналізму аж до середини 80-х років ХХ ст. Статус спортсмена-аматора цінувався спортивною громадськістю значно вище ніж статус професіонала. Значну роль у цьому відігравала позиція МОК, який до початку 1970-х років жорстко дотримувався англійської концепції аматорства. Спортивні чиновники колишніх соціалістичних країн також категорично виступали проти професіоналізму у спорті.

Особливість розвитку і функціонування професійного спорту в Європі пов'язана з організаційною структурою найбільш популярних командних ігрових видів професійного спорту. Як і у США, в європейських країнах функціонують ліги (асоціації), що займаються розвитком певного виду спорту на професійних засадах. В Україні, на відміну від США, навіть у назві футбольної ліги є слово "професійна" (Професійна футбольна ліга). Проте в умовах функціонування цих ліг є суттєві розбіжності. Так, в США у жодній з елітних ліг (NBA, NFL, MLB, NHL) команда, що у чемпіонаті відповідної ліги посіла останнє місце не вибуває з неї. Хіба що рішенням Ради управління ліги збиткова команда може бути розформованою [Гуськов С., 1990; 1992]. В Європі відбувається ротація команд між вищими і нижчими лігами. Наприклад, у Бундеслізі (Німеччина) існує обмін футбольними клубами між вищою, другою і аматорською лігами. Команди, котрі за підсумками національного чемпіонату посідають останні місця у вищих лігах вибувають до нижчих. Натомість команди, що успішно виступили у нижчих лігах відповідно переходять до вищих. Окрім цього, щоб виступати у перших двох лігах Бундесліги, клуб повинен отримати ліцензію від ДФБ, а також надати гарантії стосовно виконання певних адміністративних, фінансових і технічних вимог, а також вимог техніки безпеки на стадіоні. Аналогічні принципи ротації команд між лігами існують у всіх країнах Європи.

Ще одна особливість професійного спорту Європи полягає у ставленні до нього держави(Гуськов С.И., 1996). На відміну від США, де професійний спорт розвивається на притаманних комерційній діяльності юридичних засадах, у багатьох країнах Європи прийняті спеціальні закони про розвиток спорту, в тому числі і професійного, а в окремих країнах (Іспанія, Італія, Португалія) і окремі закони щодо розвитку професійного спорту. У спортивному законодавстві європейських країн значна увага приділяється безпеці глядачів на спортивних аренах. Наприклад, у спеціальному декреті італійського уряду (1989 р.) визначено нормативи безпеки при будівництві та експлуатації спортивних споруд. У Великобританії у 1987 р. було видано "Закон про безпеку в місцях проведення змагань", а у 1991 р. на його основі розроблено більш детальні юридичні основи, що пов'язані з поведінкою глядачів на стадіонах і у палацах спорту. Однією з головних особливостей професійного спорту у європейських країнах є участь держави в його фінансуванні. Практично в усіх європейських країнах, де культивуються окремі види професійного спорту, і в першу чергу ігрові, держава через місцеві органи влади має безпосереднє відношення до їхнього розвитку. В США, на відміну від країн Європи, жодна команда з елітних ліг професійного спорту не має фінансової підтримки безпосередньо з бюджетів штатів чи міст. У той же час муніципалітети численних американських міст надають професійним командам опосередковану фінансову допомогу шляхом пільгового оподаткування їхніх прибутків та призначення символічної плати (1-2 долари на рік) за оренду муніципальних спортивних споруд [Гуськов С., 1992]. Але при цьому слід враховувати, що розташування у місті команди однієї з елітних ліг сприяє значній активізації економіки регіону і багатомільйонному зростанню прибутків у місцевих бюджетах. Необхідно також відзначити, що в окремих випадках місцеві органи влади надають фінансову підтримку командам нижчих ліг з бейсболу і хокею.

Найсуттєвіші розбіжності між європейським та американським професійним спортом спостерігаються у структурі його фінансування.На сьогодні у Північній Америці телебачення стало одним з основних джерел фінансування найбільш популярних видів професійного спорту (NFL, NBA, MLB, бокс та інші). Натомість у європейських країнах, навіть у футболі, прибутки від продажу прав на трансляцію матчів становлять в середньому близько 20% у річних бюджетах професійних команд.

Великі розбіжності у структурі фінансування професійного спорту зумовлені і рівнем спонсорської підтримки. У бюджетах професійних команд з футболу у таких країнах як Німеччина, Іспанія, Італія та інші внески спонсорів становлять від 20-30 до 50%. Водночас, у бюджетах команд елітних ліг американського професійного спорту фінансова допомога спонсорів навіть не планується. Щоправда, в інших видах спорту (авто, мото та велогонки, гольф, теніс) спонсорська фінансова підтримка має суттєве значення. Так, у 1992 р. автогонки "Індіанаполіс 500" отримали від спонсорів 72,4 млн доларів, тенісний турнір на кубок журналу "Ньюсуік" - 13,2, Гран-прі "Тойота" - 7,3. Чому ж американські фірми-спонсори одним видам професійного спорту надають значну фінансову допомогу, а іншим лише символічну? Очевидно тому, що елітні ліги професійного американського спорту (NFL, NBA, MLB, NHL) є однією із найбільш прибуткових сфер інвестування капіталу. Отже, потужним фірмам з одного боку вигідно ідентифікувати себе з популярними командами елітних ліг, а з іншого - недоцільно збагачувати і без того досить багаті професійні спортивні клуби-фірми.

У Європі спонсорство найбільш популярне у футболі. Саме тому цей вид спорту має досить міцну фінансову базу. Так, футбольні клуби Великобританії, Італії, Німеччини, Франції, Іспанії та інших країн тісно співпрацюють з такими компаніями-спонсорами як “Опель”, "Мерседес-Бенц", "Адідас", ФІАТ та багатьма іншими. Фахівці розуміють, що в європейських країнах команди просто не зможуть вижити без спонсорської підтримки. Проте, відношення до спонсорства неоднозначне. Відомий голандський тренер з футболу Р. Міхелс вважає, що воно негативно впливає на гру, на її стиль. Спонсорам потрібна лише перемога. Суми, котрі виділяє спонсор, на думку Р. Міхелса, прямо пропорційні успіхам команди.

На відміну від США на спортивних аренах Європи не надається належної уваги роботі з глядачами, реалізації абонементів і особливо обладнанню спеціальних лож для найбільш багатих глядачів.Тому відвідуваність змагань, а отже і прибутки від квиткового бізнесу у США значно більші ніж у європейських країнах.

На відміну від європейського в американському професійному спорті останнім часом активно розвивається нова форма спортивного фінансування - ліцензійна діяльність. На думку економістів, прибутки професійних ліг і клубів від продажу ліцензованих товарів з їх атрибутикою найближчим часом можуть стати одними із найперспективніших і найстабільніших. Вже сьогодні американський професійний спорт у цій галузі діяльності є еталоном як для спортивних організацій європейських країн, так і для професійного спорту інших континентів.

Суттєвою відмінністю європейського професійного спорту є і те, що більшість футбольних та інших спортивних клубів належать корпоративним структурам.Натомість, Національна футбольна ліга США забороняє корпораціям пряме чи навіть опосередковане володіння командами ліги.

Слід відзначити, що професійні види спорту в Європі відрізняються від північно-американських і принципами комплектування команд.Особливо це стосується командних ігрових видів спорту. До команд елітних ліг США новобранці можуть попасти лише через "драфт" (спеціальна система відбору). В Європі ж не розроблено єдиної системи переходу з аматорів у професіонали. У різних країнах і в різних видах спорту існують різні підходи до розв’язання цього питання.

Європейський професійний спорт відрізняється від північно-американського і значно ширшою інтернаціоналізацією. Американський професійний спорт тривалий час самоізолювався від зовнішнього світу. Вперше спортсмени-іноземці (європейці) з'явилися в NHL. Сталося це лише на початку 60-х років ХХ ст. Потім і NBA відкрилася для баскетболістів з інших країн. Лише наприкінці ХХ ст. політики "відкритих дверей" стали дотримуватися і більш консервативні NFL та MLB. Найбільш активну роботу з популяризації баскетболу і завоювання нових спортивних ринків проводить останнім часом NBА.

Проте, незважаючи на активізацію процесу інтернаціоналізації найбільш популярних і прибуткових професійних ліг Північної Америки, у професійному спорті Європи ці процеси відбуваються значно ширше і глибше. Сьогодні йдеться вже не про виступи окремих спорсменів-легіонерів у професійних лігах певної країни, а про створення інтернаціональних Європейських ліг. Наприклад, північно-європейська баскетбольна ліга, до якої увійшли 14 команд з 9 країн. Подібні ліги існують і в інших видах професійного спорту Європи. Значні зміни відбуваються в європейських клубних змаганнях з футболу. Створена система змагань під назвою "Європейська ліга чемпіонів". Постає питання про створення в Європі ліги елітних клубів, до якої можуть увійти гранди європейського клубного футболу. Окрім цього, завдяки "Справі Босмана" (див.розділ “Правові засади професійного спорту в Європі”), процес інтернаціоналізації європейського професійного спорту став узаконеним. Згідно рішення Європейського Суду (1995р.) для країн-членів Європейського Союзу (ЄС) зняті обмеження у кількості іноземців, які виступають у футбольних клубах. Це також стосується інших видів професійного спорту, і не тільки спортсменів, а й тренерів.

На відміну від американського професійного спорту, численні професійні ліги у різних європейських країнах надають великого значення підготовці тренерів.У деякий країнах Європи тренер не має права працювати з командою чи спортсменами певного класу без ліцензії відповідної ліги (федерації). Так, у Німеччині можна працювати тренером з футболу лише за умови отримання від Бундесліги чи ДФБ відповідної ліцензії. Для її отримання необхідно пройти спеціальні курси, що організуються Бундеслігою чи її регіональними відділеннями. Оскільки техніка і тактика футболу та методи тренування постійно вдосконалюються, ДФБ багато уваги надає підвищенню кваліфікації тренерів. Щорічно тренери-викладачі з футболу, і в першу чергу ті, що працюють з професійними командами, збираються на спеціальні наради, де обговорюють актуальні питання підготовки футболістів і тренерів. Аналогічну роботу ДФБ проводить і з футбольними арбітрами. Подібні системи підготовки і перепідготовки тренерів і суддів існують в Італії, Україні та інших країнах Європи.



Професійний спорт Північної Америки і Європи сформувався і розвивається на основі одних і тих самих чинників, але концепції і принципи його функціонування суттєво відрізняються. Головною розбіжністю є ймовірно те, що у США і Канаді це, насамперед, бізнес, а вже потім спорт, тоді як в європейських країнах це в першу чергу спорт, а вже потім бізнес.

На розвиток професійного спорту в Європі суттєво впливають міжнародні спортивні організації та процеси міжнародної інтеграції.

Європейський професійний спорт відрізняється від американського рядом особливостей:

  • менша розмежованість між аматорським і професійним спортом;

  • вплив англійської концепції аматорства на формування і розвиток професійного спорту;

  • ротація команд між вищими і нижчими лігами;

  • фінансова підтримка і правове регулювання професійного спорту державою;

  • структура фінансування;

  • значна спонсорська підтримка;

  • низька активність у ліцензійно-спортивній діяльності;

  • нижча ніж в США відвідуваність змагань внаслідок недостатньої уваги до роботи з глядачами;

  • значна кількість професійних спортивних клубів знаходиться у корпоративній власності;

  • принципи комплектування команд в ігрових видах професійного спорту;

  • висока інтернаціоналізація;

  • організація підготовки і перепідготовки тренерів та суддів.



Питання для самоконтролю


  1. Назвіть ознаки професіоналізму в спорті у стародавні часи.

  2. Назвіть ознаки професіоналізму в англійському спорті у ХVIII - початку ХIХ ст.

  3. Розкрийте передумови виникнення і розвитку професійного спорту в Європі та на Американському континенті.

  4. Зробіть аналіз формування та розвитку професійного бейсболу.

  5. Зробіть аналіз формування та розвитку професійного американського футболу.

  6. Зробіть аналіз формування та розвитку професійного баскетболу.

  7. Зробіть аналіз формування та розвитку професійного хокею.

  8. Розкрийте особливості формування та розвитку професійного спорту в США.

  9. Зробіть аналіз формування та розвитку професійного боксу.

  10. Зробіть аналіз формування та розвитку професійного футболу в Англії.

  11. Зробіть аналіз формування та розвитку професійного тенісу.

  12. Зробіть аналіз формування та розвитку автомобільного спорту.

  13. Зробіть аналіз формування та розвитку велоспорту.

  14. Розкрийте роль телебачення у розвитку професійного спорту.

  15. Розкрийте вплив професійного спорту на розвиток телебачення.

  16. Зробіть аналіз особливостей розвитку професійного спорту на азіатському та африканському континентах.



Література


  1. Бокс. Єнциклопедия /Состав. Тараторин Н.Н. – М.:”Терра. Спорт”, 1998. – 320с.

  2. Беров С. Не все о боксе // Команда – плюс. – 1999. - №1.- С. 30-35.

  3. Братановский С.Н. Социально-правовые проблемы спортивного профессионализма // Теория и практика физ. культуры. - 1990. - N2. - С. 32-35.

  4. Все о спорте: Справочкин. Т.. 2-е изд., доп./Сост. А.А.Добров. – М.: Физкультура и спорт, 1978. – 520с.

  5. Гуськов С.И. Любитель или профессионал? - М.: Знание, 1988. – 94с.

  6. Гуськов С., Профессиональный спорт в США //Спорт за рубежом. - 1990, N 8. –С. 12-15; № 11. – С.12-14.

  7. Гуськов С.И. Организационные и социально-экономические основы развития профессионального спорта в США: Автореф. дис. д-ра пед. наук. - К., 1992. -46с.

  8. Гуськов С.И. Организация и экономика профессионального спорта // Маркетинг и спорт: Зарубежный опыт. - М. - 1992. -Вып. 1. - 70 с. Вып. 2. - С.3-56.

  9. Гуськов С.И. Государство и спорт. -М. - 1996. - 176 с.

  10. Гуськов С.И., Гуськов С.С. Телевидение и спорт. – М.: Полиграфсервис, 2000. – 334с.

  11. Киселев Р.М. США: спорт и общество. -М.:Физкультура и спорт, 1978. - С.68-84.

  12. Лебедко С. Королевские гонки живут по королевски // Олімпійська арена. – 2002. - №5. – С.50-53.

  13. Левенштейн И. Профессиональный бокс: персоны, факты, цифры // Команда – плюс. – 2003. - №3. – С.58-62.

  14. Парновская Н. Спорт кучеров и джентельменов // Команда, 6 декабря 1997.

  15. Пофессиональный спорт: Учебник для вузов // С.И.Гуськов, В.Н.Платонов, М.М. Линец, Б.Н. Юшко. – К.: Олимпийская литература, 2000. – 392с.

  16. Рыжков Д. НБА: вчера и сегодня / Профи: Сб. – М. - 1990. - С. 175-256. Сосновский Ю. Декабрьский переворот, или революция – 2000 // Команда-плюс – 2000. – N 1. – С.30-38.

  17. Тейлор Ф. Профессионалы. Футбол против футбола: Пер. с англ. - М.: Физкультура и спорт, 1985. - 112 с.

  18. Титоренко В. NBA 50 // Спорт-Экспресс. – 1996. – N 1. – С. 36-43.

  19. Штефны Росивал. Новые масштабы //Спорт за рубежом. – 1990. – N 8. – С. 6-7, 10.

  20. Gardiner N. Greek Athletik Sports and Festivals. – Dubugul, 1979. – P.70.

  21. Marrion H. I. Historie de l’education dans l’antiguite. – Paris, 1950. – P.97.

  22. Pleket H. The Olympic Games and their decline // In: ist joint international session for directors of national academies, members and staff of national Olympik Committees and international sports federations. – Ancient Olympia, 1992. – P.19-24.