Про консенсус щодо освіти в українському суспільстві

В Україні є консенсус у поганому сенсі цього слова. Через нестачу якісних досліджень освітньої системи і через те, що наші медіа часто зовсім непрофесійно висвітлюють цю тему (їх переважно цікавлять скандали) – ми маємо консенсус у тому, що проблема освіти полягає в бракові коштів і низьких вчительських зарплатах. Але це надзвичайно примітивні уявлення. Люди консолідуються не навколо того, щоб вирішувати якісь проблеми, а довкола мантри «дайте нам грошей». Однак в умовах, коли п'ята частка видатків бюджету йде на освіту, просто казати «дайте нам гроші» – несерйозно. Без консенсусу реформа освіти просто неможлива, а формуванню цього консенсусу має передувати потужна просвітницька кампанія.

Із чинною нині системою управління освіти МОН не має особливих важелів впливу на те, як місцеві органи освіти виконують законодавство. Всі дані про школи є в узагальненому вигляді, що робить нереальним будь-який аналіз, міністерство навіть не має повного переліку шкіл. Роль МОНу щодо шкіл обмежується визначенням змісту освіти, відомство не може відстежити того, що відбувається у кожному закладі. Таким чином, домогтися відчутних змін може тільки сама освітянська спільнота і батьки. Але батькам легше дати хабар, щоб дитина потрапила у 1 клас тієї школи, яку вони хочуть, ніж боротися з міською радою чи адміністрацією, щоб будували більше закладів. Адже в школу потрібно саме зараз. Їм легше заплатити за ремонт даху, який тече у школі, ніж вибивати ці гроші у місцевого управління освіти.

Те ж стосується і педагогів. Поки вчителі будуть терпіти порушення законодавства замість того, щоб об'єднатися і вимагати звільнення директора чи тиснути на колег, які не виконують сповна свої обов'язки, будь-яка дуже гарно продумана освітня реформа гальмуватиметься. Доки працюватиме погана інституційна пам'ять – пам'ять корупції, деспотизму, конфлікту інтересів, буде те ж, що із законом про вищу освіту – його прийняли, але реалізація все грузне і грузне.

Третина функцій районних і обласних органів управління освітою, прописаних у законі – дублюється. Наша система освіти нераціональна, непрозора і незрозуміла. Якось я працювала з польським експертом у шведському проекті, і коли намагалася пояснити йому нашу систему самоврядування чи освіти – він був просто в шоці. Сказав, що це надто складно і непрактично. Таку систему легше побудувати з нуля, аніж перебудовувати.

Про оптимізацію мережі шкіл

Українцям потрібно пояснювати, що не можна просто «вкинути» в освіту більше грошей, навіть якщо МВФ дасть нам ще $10 млрд – вони просто розтануть, бо наразі наша система страшенно ресурсоємна. 2/3 українських шкіл – сільські, де середня кількість учнів у школі сягає 100 осіб і співвідношення кількості учнів до вчителя – 5 до 1. Це дуже дорого, і мені здається, що люди на місцях починають розуміти, що далі так бути не може. Питання полягає лише в тому, наскільки продумано і виважено буде відбуватися оптимізація сільських шкіл, щоб це не було просто закриття закладів і кидання дітей напризволяще. Люди повинні розуміти, що зможуть віддати дитину у переобладнану школу в районному центрі чи сусідньому селі, куди зручно для всіх курсуватиме автобус. Усе це можна зробити, і необхідні для цього інструменти має місцева влада.

Варто додати, що оптимізація – єдина можливість підняти зарплати вчителям і переоснастити школи. При цьому під матеріально-технічною базою часто розуміють те, наскільки нові шпалери чи парти, але первинними є навчальні матеріали, передплата професійної літератури не за власні кошти вчителя, можливість відвідати якісь курси, тощо. Але навіть якщо зарплата педагогів зросте, вони не почнуть від того краще працювати. Потрібно вкладати багато ресурсів у їхній професійний розвиток.

Потрібно вкладати багато ресурсів у їхній професійний розвиток. В Україні високим є відсоток вчителів пенсійного віку, на 10% зменшилась кількість вчителів до 30 років.

Разом із тим неправильним буде просто звільнити цих людей. Так, вони «варяться» у сфері, яка ще за радянських часів була заідеологізована і такою залишилася, в них часто дуже консервативні погляди. Але при цьому педагоги цілком піддаються розвитку. Їм просто треба давати для цього якомога більше реальних пропозицій – приїжджати до кожної школи і розповідати, що от існують такі онлайн-курси, тренінги тощо. Міносвіти повинно дбати про донесення цієї інформації.

Про масштабну перекваліфікацію

В ідеалі, якби Україна не була такою великою, варто було б набрати у школи людей з нуля, аналогічно до нової поліції. Але 450 тис. вчителів з нуля не знайдеш. Тому важливо вдатися до інтенсивної перепідготовки. Нині заходять розмови про руйнування монополії обласних інститутів післядипломної педагогічної освіти (ІППО; тут учителі якраз і підвищують свою кваліфікацію. – Platfor.ma) Хоча варто їх реформувати, бо ліквідувати зовсім, мабуть, немає сенсу. Були, приміром, ідеї підвищувати кваліфікацію в університетах, але ми не можемо в примусовому порядку цього зробити, не залишивши вчителям вибору. Ті ж онлайн-курси були б непоганим варіантом. Звичайно, відомо, що не всі, хто записався на курси, закінчують їх. Але вчитель матиме мотивацію – отримати сертифікат, щоб його зарахували як підвищення кваліфікації. Це чудова можливість, і міністерство, щоправда, поки лише усно висловило готовність офіційно визнавати такі сертифікати. Водночас Prometheus (про який ми вже писали. – Platfor.ma) погодився створювати такі курси для вчителів. Однак без педагогів, без їхньої зацікавленості ці ініціативи не запрацюють.

Говорячи про те, що система освіти в Україні працює погано, ми навіть не можемо сказати, наскільки все погано, тому що відомі лише окремі випадки, масштабних соціологічних досліджень ніхто не проводив. Цього року показовим було ЗНО з української мови, яке пройшли усі учні. Воно демонструє, як відрізняється навчання у населених пунктах залежно від їх величини.

Дослідження вчительської діяльності, учнівської успішності, адміністративних процесів повинні стати підґрунтям для змін. Не можна сказати: візьмімо таку ідею, бо вона десь класно спрацювала. Ми повинні пояснити, чому це має спрацювати і як саме. Без такого проектного мислення це просто буде «дванадцятирічка на око».

Про використання новітніх технологій у школах

Про рівень використання новітніх технологій в українських школах говорити складно, бо, знову ж таки, масштабного дослідження ніхто не проводив. Звичайно, вчителі застосовують ІКТ – роблять презентації, користуються соцмережами, щоб надсилати учням якісь цікаві матеріали. Це залежить від їхнього віку, бо літнім людям з такими завданнями впоратися складніше, а в Україні педагогів старше 40 років – половина. До того ж навчання вчителів комп'ютерній грамотності, що відбувалось тоді, коли школи масово закуповували комп'ютерні класи, було неякісним, систематичного опанування новітніми технологіями не вийшло.

Зараз говорять про електронні підручники. Такий крок не зекономить грошей, бо девайси коштують чимало. Однак це буде зручно, і, можливо, допоможе подолати спадковість, коли підручники пишуть ті ж люди, що і 30 років тому. Може, таким чином ми залучимо нових авторів, можливо, навіть з-за кордону, але це знову-таки питання ресурсів, яких ніколи не вистачає. Крім того, це не достатньо зробити на рівні пілотного проекту: 1000 планшетів – це круто, але ними потрібно забезпечити усіх учнів.

Разом із тим, новітні технології в школі – це важливо, але не критично. Без них наша освіта не обов'язково буде застарілою. Якщо вчитель поставить собі за мету, то стимулюватиме учнів самих шукати інформацію в Інтернеті, вчитися вдома. Важливіше спочатку навчити педагогів користуватися цими технологіями, а вони вже навчать учнів. Головне, щоб ці заходи мали системний, а не пілотний характер.