Виховання дитини... Мабуть, немає в світі проблеми складнішої за цю. Коли починати виховувати сина чи дочку? Як це робити? Такі питання...

Виховання дитини... Мабуть, немає в світі проблеми складнішої за цю. Коли починати виховувати сина чи дочку? Як це робити? Такі питання...

Виховання дитини... Мабуть, немає в світі проблеми складнішої за цю. Коли починати виховувати сина чи дочку? Як це робити? Такі питання...

Виховання дитини... Мабуть, немає в світі проблеми складнішої за цю. Коли починати виховувати сина чи дочку? Як це робити? Такі питання хвилюють усіх батьків. Для них, для широкого кола вихователів і пише книгу „Триста практичних порад батькам” заслужений учитель школи України член-кореспондент Академії педагогічних наук СРСР, Герой Соціалістичної Праці В.О. Сухомлинський. Сьогодні ми друкуємо уривок з цієї праці.

Давно, вже понад тридцять років, щодня зустрічаюсь я з батьками. І в індивідуальних розмовах, і на занятті батьківської школи найболючішим, найпекучішим питанням, яке ставлять батьки, є питання: „Як? Як виховувати? Як знайти гармонію батьківської любові й вимогливості? Як дати дітям щастя?”

Батьківські, материнські почуття важко передати словами. Їх може збагнути тільки той, хто став батьком-матір’ю. Пам’ятаю хвилюючу подію, що сталась у нас в школі. У молодого подружжя – вчителя і вчительки – довго не було дітей. Десять років ждали він і вона – ждали батьківського щастя і вже мало вірили, що воно загляне в їх хатину. Та от молодий батько привіз дружину з дитям додому. Потім він, щасливий і схвильований, зайшов з дитиною на руках до вчительської. Хотів щось сказати і... заплакав, а, подолавши хвилювання, сказав:

– З тієї миті, як пролунав його крик, я відчув себе зовсім іншою людиною. Я тримаю в своїх руках майбутнє. Від мого серця відділилась маленька крихітка, а почуття таке, що це друге моє серце, друге єство.

Є в світі десятки, сотні професій, спеціальностей, робіт: один будує залізницю, другий зводить житловий будинок, третій вирощує хліб, четвертий лікує людей, п’ятий шиє одяг... Та є в світі найуніверсальніша – найскладніша й найблагородніша робота, єдина для всіх і в той же час своєрідна і неповторна в кожній сім’ї – творення людини.

Так, це робота – найвідповідальніша і найскладніша. В ній зливаються інтимне й громадянське.

І в цьому злитті, на мою думку, і полягає гармонія людського щастя. Якщо ти хочеш стати неповторною особистістю, якщо ти мрієш залишити після себе глибокий слід на землі – не обов’язково бути видатним письменником чи вченим, творцем космічного корабля чи відкривачем нового елемента періодичної системи. Ти можеш утвердити себе в суспільстві, засяяти прекрасною зіркою неповторної людської індивідуальності, виховавши хороших дітей.

Пригадується одна гірка історія.

Жив у нашому селі добрий чоловік, хороший, шанований в усьому районі комбайнер. За самовіддану працю нагородили чоловіка орденом. Часто портрети його вміщували газети, а одного разу навіть біля дороги поставили щит з портретом Івана Пилиповича і написали: ось з кого треба брати приклад. Був у Івана Пилиповича син – теж Іван. Любили батько й мати єдину дитину свою, але нерозумною була їх любов; задовольняли всі примхи Івасика. Купували все, що тільки не забажалося дитині (так до чотирнадцяти років називали батьки сина). А син відчував, що купається в променях батьківської слави, не зазнавав ніяких труднощів, усе йому діставалося легко, — і виріс ледарем. Часто запрошували ми Івана Пилиповича до школи, та завжди батькові ніколи було: то на засіданні правління колгоспу, то в район викликали для обміну досвідом, то в сусідній колгосп поїхав перевіряти умови на соціалістичне змагання. Одного разу сталось нещастя: побив Іван однокласницю свою так, що довелось лікаря викликати. Послали за Іваном Пилиповичем:

– Іди, батьку, до школи хутчіш, нещастя з сином.

– Яке нещастя? – стривожено запитав батько.

Розповіли, в чому справа. Батько заспокоївся і сказав: „А я думав, що з ним якесь нещастя... Ніколи мені зараз до школи йти. Їду на зліт передовиків...”

Ввечері Івана Пилиповича таки вдалось запросити до школи. Вислухавши стривожену розповідь вихователя, він прийшов додому, відлупцював сина, пояснюючи причину свого гніву: „Оце, щоб мене до школи більше не викликали”. А наступного дня Іван пішов у поле, взяв дві жмені грязюки і заліпив очі батьківського портрета. Зрозумів Іван Пилипович, що виховання – це тонка робота розуму й серця... Зрозумів, та пізно.

Замислимось над цією життєвою історією. Повчальною вона є і для того, чий син ще в колисці, і для того, хто має дочку на виданні. Хоч би яка у вас відповідальна, складна, творча робота була на виробництві, знайте, що вдома вас чекає ще відповідальніша, ще складніша, ще тонша робота – виховання людини. Скрізь вас можна замінити іншим працівником – від сторожа на тваринницькій фермі до міністра. Справжнього ж батька не замінить ніхто!

Людина – найвища цінність серед усіх цінностей світу. Зрозуміймо, шановні батьки, що невихована людина, моральний невіглас, недоучка – це однаково, що літак, випущений у політ із зіпсованими двигунами: він загине сам і принесе загибель людям. Якщо вас запрошують до школи, ідіть, домовляйтесь на виробництві, щоб вам дали відпустку

Юначе, ти вступаєш у шлюб. Перевір сам себе, чи готовий ти до виховання дітей?

– А коли не готовий, – запитає мене юнак, завтрашній батько, – то що ж, не одружуватись? Ні, в цій тонкій і ніжній сфері людського життя не буває таких категоричних відповідей. Взагалі в житті людини велику роль відіграє самовиховання. Якби людину виховував тільки хтось, а сама себе вона не виховувала, то вона не стала б найвищою цінністю серед усіх інших цінностей світу, не піднялася б на той щабель морального розвитку, з якого їй видно не тільки інших людей, а й саму себе. Вихованою можна назвати в повному розумінні тільки ту людину, яка вміє виховувати себе.

І ось це бачення власного духовного світу, погляд у власну душу набирає особливої ваги з того моменту, коли ти, юначе, вирішив одружитись. Пам’ятай, завтрашній батьку, що радість батьківства можна порівняти з радістю садівника, який роками копав землю, оберігав деревце від холоду й спеки, викохував його, ночами не спав і, нарешті, побачив плоди праці своєї.

Виховання дітей – це віддача духовних сил. Людину ми творимо любов’ю – любов’ю батька до матері і матері до батька, любов’ю батька й матері до людей, глибокою вірою в красу і гідність людини. Прекрасні діти виростають у тих сім’ях, де батько й мати по-справжньому люблять одне одного і разом з тим люблять і поважають людей. Я зразу бачу дитину, у якої батьки глибоко, сердечно, красиво, віддано люблять одне одного. У цієї дитини – мир спокій в душі, глибоке душевне здоров’я, чистосерда віра в добро, віра в красу людську, віра в слово вихователя, тонка чутливість до тонких засобів впливу – доброго слова краси.

Тож перевір себе, юначе, заглянь у душу свою, зваж: чи здатний ти любити людей – віддавати їм свої душевні сили? Пам’ятай, що виховуєш ти дітей, передусім, справжньою любов’ю до дружини. А по-справжньому любити – це віддавати, творити вкладати духовні сили, бачити точку вкладеного тобою добра в іншій людині. Хороший муж творить красу своєї дружини своєю любов’ю, і ця любов, мов сонячне тепло і сонячне світло, зібрані в квітці троянди, – ця любов стає моральною красою твоїх дітей, батьку.

Любити свою дружину – це значить шанувати її, берегти, боготворити її – так, не біймося цього слова, вірити розумом і серцем, що вона – найкраща з усіх жінок світу, тому що вона твоя дружина і мати твоїх дітей, отже, не зраджувати її навіть у думці. Може, шановний батьку, тобі здаються дивними слова, може ти думаєш: яке це має відношення до виховання дітей? Пряме, безпосереднє! Подружня любов – це ті найтонші корінці, що живлять дерево материнської й батьківської мудрості. Там, де ці корінці вмирають, зникає і справжня батьківська-материнська любов.

Тож перевір себе, завтрашній батьку, чи вистачить у тебе сил духовних на цей нелегкий труд – все життя любити свою дружину, все життя творити її красу?

А як же це перевірити? Є така нехороша, небезпечна річ – лінощі душі. Заглянь собі в душу, зваж, чи немає в ній зернини цієї вади. Я є – викинь її, не дай їй прорости буйним дурманом. Лінощі душі – це байдужість до людини. Якщо ти не помічаєш чужого горя, значить, у тебе небезпечна хвороба – лінощі душі. Подолай у собі цю хворобу. Пильно вдивляйся в усе, що відбувається навколо тебе. Пізнавай світ не тільки розумом, а й серцем. Пам’ятай, що найголовніше в оточуючому тебе світі – людина. Людина з усією своєю складністю й багатогранністю, із своїми радощами і тривогами, насолодами й болями. Якщо не подолаєш у собі цієї хвороби, то не зумієш бачити в своїй дружині людину, не зумієш творити в ній красу і благородство і, отже, не зумієш правильно виховувати своїх дітей.